Цікавою є подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Дніпра.
« 88. Тоже. Из Монкастро (Білогорода. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место —Каффу, по обширной… пустыне, которую я проехал только за 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались на земле. Этот князь, по имени Жамбо… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевший лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].
Звернімо увагу: як у 1334 році під час подорожі дружина хана Узбека — Баялунь, так і посол двох королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році від річки Дністра до Дніпра не зустріли жодної людини. Ще раз переконуємося: з 1334 по 1421 рік землі Південної України від Дніпра до Дністра (і Дунаю) не мали іншого населення, окрім автохтонного — українського. У наступному розділі ми про те говоритимемо. Гілльбер де–Ланноа писав у спогадах, що тільки біля «Днепра… я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда».
То було село не в нашому розумінні слова. То було звичайне, кочове татарське стойбище, люди якого за наказом володаря землі Великого князя Вітовта перевозили людей через річку. Послухаємо:
« 88. Тоже… (продовження)… Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле. Этот князь, по имени Жамбо, предложил мне много рыбы осетрины и… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевшей лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].
Як бачимо, татари–перевізники використовували човни–довбанки, яких у них ніколи не було. Що зайвий раз свідчить: ті човни–довбанки привозили їм із далеких лісових земель, скоріше — українських. Де подібні човни–довбанки були постійним, звичайним знаряддям вжитку. Слід також мати на увазі, що 1421 року в Криму Гілльбер де–Ланноа зустрів тільки дружні до Великої Литовсько–Руської держави татарські роди. Ось що він з цього приводу розповів:
« 89. Тоже… Едучи своей дорогой к одному… (хану) Татарии,… в Каффской пустыне и называвшемуся императором Солкатским (можливо, мова йде про Кримського хана. — В. Б.), другу Витовта, и к которому я ехал за тем, чтобы видеть, в качестве посла, его государство, и вез ему богатые подарки от Витовта, — я встретил в двух днях пути оттуда засаду из 60–80 татар верховых: они выскочили на меня из–за кустов и хотели взять в плен. Хотя император только–чтоумер и между татарами этой (Крымской. — В. Б.) Татарии и Татарией великого хана, императора Орды, возник вопрос важнейший в мире для татар, касательно того, кого сделать императором, потому что каждый хотел своего и вследствие этого все находились в волнении и были вооружены в упомянутой стране… Татары, устроившие засаду, былы люди старого умершаго императора Солкатскаго, бывшаго большим приятелем упомянутого Витовта» [8, с. 42–43].
Від цих дружніх кримських татар лицар Гілльбер де–Ланноа потрапив до генуезької колонії на березі Чорного моря — Кафи (Феодосії), де його прийняли «с почетом». А вже з Кафи посол вирушив морем до Константинополя. Про що ми розповіли раніше.
Бачимо, яких великих зусиль докладала Європа у 1421 році для об’єднання своїх сил. Слід думати, що й керівництво Великого Литовсько–Руського князівства розуміло ту небезпеку, яка наростала з посиленням Османської імперії на півдні та заході Чоррого моря. Ось чому саме за допомогою Великого Князя Вітовта золотоординський царський трон у 1421 році посів хан Улу–Мухаммед. То була людина із роду Тохтамиша, прихильна до Великого Литовсько–Руського князівства.
Не сиділи склавши руки й руські князі у ті відповідальні часи. У 1418 році разом із руським (українським) митрополитом Григорієм Цимблаком князі Василь Красний (Острозький) і Олександр Ніс (Туровський) з князем литвином — католиком Свидригайлом брали участь у Констанцькому Соборі (1414–1418 рр.) як повноправні члени, де відстоювали інтереси України–Руси та православного християнства.
Слід розуміти — щоби бути повноцінним делегатом Констанцького Собору, треба було мати повноваження від Православної церкви та Великого князя Вітовта. І руські князі Василь Красний (Острозький) — князь Подільський і Олександр Ніс (Туровський) такі повноваження мали. А з літа 1421 року, за свідченням Гілльбера де–Ланноа, руський (український) князь Василь Красний (Гедігольд) розпочав розбудову поселень від своєї подільської столиці — Кам’янця (на річці Смотрич) до берегів Чорного моря. Були налаштовані до життя давні українські поселення: Ушиця (на Дністрі), Могилів (на Дністрі), Ямпіль, Кам’янка, Рибниця, Дубосари, Тираспіль. Побудовані нові поселення і фортеці: Маяк, Качебіїв, Чорний город, Караул та Балабки.
Між ними, на відстані видимості (3–7 кілометрів) були побудовані сторожові вежі, спочатку вподовж річки Балабки (сучасна річка Барабой), а далі — по Дністру до самого Кам’янця. Ці сторожові (козацькі) вежі несли охорону давньої української (руської) землі з 1421 року.
VI. Південні міста сучасної України–Русі
Розповівши про відновлені поселення Василем Красним від Кам’янця (на Смотричі) до берегів Чорного моря, автор у Причорномор’ї назвав нові поселення: Чорногрод, Качебіїв, Маяк, Караул. Хотів би усіх українських «одностайників» застерегти від поспішних протестів на користь московських гнилих теорій про «новые Новороссийские земли XVIII века». Московський чобіт у XVIII столітті ступив на давно освоєні українські землі.
Отож, розглянемо, які фортеці–поселення у 1421 році заклав і побудував український князь Василь Острозький?
Той факт, що саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 по 1423 рік, зафіксовано тодішніми державними документами, наведеними у праці Віталія Михайловського «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70 роках XVI ст.»
Послухаємо:
«Як відомо, починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости… (відомий. — В. Б.) Гедигольд (1411–1423)…» [45, с. 104].
І ще одне свідчення:
«Принаймні Гедигольд після 14 березня 1423 р. не згадується з титультурою подільського старости. На уряді віл енського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.» [45, с. 196].
Тобто саме Василь Красний у 1421–1422 роках побудував поіменовані міста в Причорномор’ї та заселив їх людьми.
Що цікаво, за угодою від 15 квітня 1412 р.між польським королем Владиславом II Ягайлом та угорським королем Сигізмундом міста–фортеці Караул, Кочебіїв, Маяк, Чорногрод і Балабки не згадуються. Їх на той час ще не було.
Проте Великий Литовсько–Руський князь Свидригайло у документах за 1432 рік уже згадує про свої міста–замки на Чорному морі. Послухаємо:
«…Свидригайло “не забув” про своє Подільське князівство і володіння ним у 1400–1401 рр., а вочевидь і не намагався цього приховати, свідчать документи, що показують географію юрисдикції великого князя Свидригайла у 1432 р., є список міст, у якому бачимо окремо виділені подільські замки Черкаси, Звенигород, Сокілець, Чорногрод, Качибіїв, Маяк, Караулі наприкінці переліку — Летичів» [45, с. 81].
На цій же сторінці наведена примітка: «Також привертає увагу низка причорноморських замків, що свідчить про стійке уявлення: південно–східний кордон Великого князівства Литовського у той час проходив по узбережжю Чорного моря» [45, с. 81].