На допомогу Ромодановському навесні 1659 року виступила московська армія на чолі з О. Трубецьким чисельністю понад 150 тис. осіб.
Через деякий час загін ніжинського полковника Г. Гуляницького напав на обоз армії Трубецького і, відступаючи, захопив місто Конотоп. Перш ніж просуватися в глиб України, велика московська армія вирішила відбити місто. Облога почалася 21 квітня 1659 р(оку).
Перша спроба захопити Конотоп була невдалою…» [223, с. 86].
Мені вдалося знайти чудове дослідження Конотопської битви та її передумови конотопського краєзнавця Івана Андрійовича Лисого, 1910 року народження, 10 березня 1930 року депортованого разом з батьками «до архангельських таборів винищення на лісозаготівельні роботи». Сама постать Івана Андрійовича неординарна. Та перейдімо до Конотопської битви.
Розпочинаючи війну з московитами, Військо Запорізьке видало ось такий маніфест:
«Ми, все Військо Запорізьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом усією нашою невинною і чистою Маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов’ю ми держалися (…). Приватні наші справи, порівнювати до природніх і Божих, держали ми завсіди далеко (…). І тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримувалися, заховали їх непорушними і додержували їм вірність. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти. І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могли зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам.
Але цар не виправдав надій України, не дав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати народ у ярмі, царські воєводи відмовляли гетьману у почестях, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатись до сусідів з проханням про допомогу своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розпочалася…» [239, с. 3].
Як це нагадує сьогоднішнє вторгнення Московії в українські Крим та Донбас!.. Ментальність московитів не змінилася. Та змінився світ, а люди в Україні знають ціну Московії та її «п’ятої колони в Україні та світі»…
Не забуваймо цього!
«З усіх наступників Б. Хмельницького найбільше виділявся інтелектом, освітою, хитрістю, військовим талантом та дипломатичністю І. Виговський. Саме його і хотів бачити при своєму синові Юркові консультантом Б. Хмельницький. Проте чорна заздрість та інтриги П. Тетері, М. Пушкаря, І. Безпалого, П. Апостола, М. Ханенка, І. Брюховецького та інших польсько-московських стукачів унеможливила спроби І. Виговського створити міцну Українську державу…» [239, с. 7].
Холуї московського царя, такі як: В. Шереметьєв, О. Трубецькой, С. Пожарський, Г. Ромодановський, С. Львов, Ф. Куракін, С. Скуратов та інші привели у 1659 році в Україну понад 200 000 вояків. То були не тільки військові люди, а й озвіріла «московська шпана», яка занадто виголодніла впродовж лютих зим 1657 і 1658 років та холодних і дощових літніх місяців тих років. Таким же ж був і 1659 рік. Тому московити полізли на українську землю, як сарана, ще й співали своїх пісень:
«Князь Пожарский, молодец удалой,
Нас ведет походом.
— Куда?
— На Сосновку!