Внаслідок битви…(московська. — В.Б.) армія втратила 40–50 тисяч убитими, весь цвіт своєї кінноти… Виговський з ханом перейшли українсько-… (московський. — В.Б.) кордон і розпочали наступ на Москву (цар Олексій звелів уже зміцнювати укріплення, а сам із сім’єю готувався тікати на береги Волги). Одначе в тилу у Виговського вибухнуло повстання, очолюване силами, що прагнули поставити гетьманом Ю. Хмельницького. І(ван) Сірко став громити ординців, чинити напад на Крим, чим змусив хана повернути назад. Все це змусило Виговського припинити наступ на Москву…» [146, с. 297–298].
Всі українські історичні постаті того часу нам слід розглядати саме з погляду впливу їхніх учинків на хід Визвольної війни. Це має бути головним мірилом.
Наостанок скажемо декілька слів про Гадяцький договір 1658 року.
Ще за життя прямих спадкоємців князівської династії Галицьких-Острозьких козацька верхівка розуміла необхідність відродження Великого князівства Руського. Послухаємо підтвердження цьому: «Отже, сама ідея Великого князівства Руського належить таки Богдану Хмельницькому, принаймні під кінець життя він виразно хотів, щоб Україна була князівством, і це князівство мало складатися із двох воєводств — Київського та Чернігівського, а уряди щоб там були, як у Литві…» [233, с. 96].
Хоча, звичайно, народні маси мріяли про відродження Української держави у значно більшому обсязі, і після смерті гетьмана Б. Хмельницького нова козацька верхівка на чолі з канцлером України-Русі Юрієм Немировичем, підтримуючи народ та козацькі полки, уже вимагала включення до Руської держави й Волинського, Подільського та Белзького воєводств. Послухаємо:
«Є підстави вважати, що Юрій Немирич був дотичний до складання «Маніфесту до європейських держав», посланого 1658 року від українського уряду… Важить і те, що Ю. Немирич як канцлер Великого князівства Руського був головою української делегації на сейм у Варшаві 1659 року для ратифікації договору; він таки очолював український бік у Гадячі (разом з П. Тетерею), козацькі полки були тут представлені комісарами, до речі, українські полки в тривалих пересправах вимагали, щоб до Великого князівства Руського входили Волинське, Подільське і Белзьке воєводства, тобто мали тривке почуття національної єдності української території (це мав і Б. Хмельницький), але змушені були поступитися…» [233, с. 99].
Полякам, коли говорять про «Волинську трагедію», це слід би пам’ятати. А ще слід пам’ятати про загарбницьку війну, яку за Волинь вів їх король Казимир III у 1349–1370 роках. І треба мати на увазі, що то не українці приходили скуповувати землі поляків. Було — навпаки!
Зазначимо: Гадяцький договір був компромісним варіантом як польської, так і української сторін. Польща йшла на поступки українцям тільки в рідкісних випадках. У ті часи вона розуміла переважно закон своєї сили. Та так склалося, що Польща на 1658 рік втратила майже всі землі Великого Литовського князівства, які відійшли до Московії. В той час, коли значна частина самої Польщі, після вторгнення на її землі шведів у 1655 році, відійшла до Швеції.
Польщу врятувала Австрія, у якій до влади прийшов новий король Леопольд І та надав польському королю Яну Казимиру допомогу — 12-тисячну армію для звільнення столиці Кракова. Та ще Московія, яка уклала з Річчю Посполитою у серпні 1656-го на два роки перемир’я і розпочала війну зі Швецією.