В ніч на 9 лютого 1918 року в Бересті-Литовському був укладений мирний договір, яким Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія визнавали незалежну Українську Народну Республіку. Після того Україна попросила у них допомоги проти більшовицького агресора.
13 лютого 1918 року була укладена українсько-австрійсько-німецька угода про надання Україні воєнної допомоги, а уже 18 лютого австро-німецькі дивізії вступили на терени України.
2 березня українські війська звільнила Київ, а до кінця квітня московське військо, люто огризаючись, покинуло Україну.
Саме про воєнний похід 1918 року групи українських військ, яка переросла в корпус, і йтиметься в нашій розмові.
Зазначимо: більшовики після повернення української влади до Києва втекли на схід і південь. Всіма цими російськими більшовицькими силами командував офіцер Михайло Муравйов — вішатель. Його штаб до 20 березня перебував у Катеринославі, а потім у Харкові.
Тому, зрозуміло, що українське командування віддало своїм військам наказ передовсім розгромити та вигнати з України більшовицькі війська.
На бік та захист Української Народної Республіки у 1918 році ставали переважно новостворені козачі війська (загони).
Саме у другій половині 1917 року в Києві був створений 1-й козацький імені Богдана Хмельницького полк, який українська влада тут же відправила на фронт, а «палкі московські патріоти» хотіли його знищити по дорозі. Так Центральна Рада опинилася перед бандитською Москвою в кінці 1917 — на початку 1918 року незахищеною.
Тільки 2 березня 1918 року, на той час уже 1-й Запорозький козачий полк повернувся до Києва.
«У полку за вживання московських матюків належала кара, а старшини ще накладали один на одного грошовий штраф за будь-яке російське слово, яке вихопилося з вуст. Кошти йшли на користь Старшинського зібрання…» [240, с. 9].
Так в Україні почало появлятися національне військо.
27 березня українські загони захопили Полтаву. Московити тікали далі.
6 квітня 1918 року частини української армії побідно увійшли до Харкова. Тут із них створили Запорозький корпус національних військ.
«У склад корпусу входили такі частини: 1-й Запорозький ім. гетьмана Дорошенка піший полк (командир полку полковник Загродський), 2-й Запорозький піший полк (командир полку полковник Болбочан), 3-й Гайдамацький піший полк (командир полку полковник Сікевич) і 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького піший полк (командир полковник Шаповал). Ці полки сформували 1-шу дивізію і мали зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї дивізії був призначений полковник Болбочан…
Окремо до складу корпусу входили: 1-й Запорозький ім. Костя Гордієнка кінний полк (командир полковник генштабу Петрів), 1-й Запорозький гарматний полк (командир полку полковник В’ячеслав Перфенієв), 1-й Запорозький інженерний полк (командир полку полковник Олександр Кузьма), 1-й автоброневий дивізіон (командир сотник Олександр Болдирів), кінно-гірський дивізіон (командир полковник Алмазов) і повітроплавний відділ.
Попри коротке існування, частини корпусу мали внутрішню спайку, великий запал до боротьби й високу патріотичність. Це був свіжий, здоровий здатливий матеріал, з якого можна було виплекати найкращих загартованих вояків, що могли б стати міцним фундаментом будучої нашої армії…» [240, с. 91].
Запорізький корпус розділили на частини і кинули на визволення українського півдня. Перша частина у складі — 2-й Запорозький піший полк, 1-й імені Костя Гордієнка кінний полк, інженерний курінь, автопанцирний дивізіон, три легких і одна важка батареї, кінно-гірський дивізіон і два бронепотяги на чолі з полковником Болбочаном рушили на Крим по лінії Харків-Лозова-Олександрівськ-Перекоп-Севастополь.
«Група мала своїм завданням випередити німецьке військо в цьому напрямку, знищити більшовицьку армію, яка прикривала підступи Кримського півострова, й захопити Севастопіль. Конечною ціллю цього походу було захопити Чорноморський флот, який стояв у Севастопольській затоці й мусив би попасти до рук українського війська, як і все величезне майно кримських портів. Виконання цієї частини наказу «мусіло робитися в секреті від головної команди німецької армії в Україні…» [240, с. 95].
Кримська військова група на чолі з Болбочаном вирушила з Харкова 11 квітня 1918 року, надвечір. Уже 12 квітня потяги війська полковника Болбочана прибули на станцію Лозова, далі — до Павлограда, де їх тепло зустріли місцеві мешканці та ескадрон Павлоградських гусарів з музикою.