Більшовики ганебно тікали…
«Інтенсивність наступу і його безупинність, з одного боку, а також часті появи противника на фронті… (у тилах. — В.Б.), з другого боку, вимагали від українського війська виявлення найвищого напруження. Йшло воно, отже, без одпочинку і вдень, і вночі» [240, с. 127].
В розпалі була весна, цвіли сади, зеленіли поля, буяла кримська природа.
«22 квітня мешканці селищ Демерджі, Кизил-Таш, Корбекли, Кучук-Узень і Шуми повстали проти радянської влади. До них приєдналися вершники кримськотатарських ескадронів, які від січня вели партизанську боротьбу в горах, і за два дні повстання поширилося на степовий Крим та узбережжя від Євпаторії до Судака.
Увечері 22 квітня частини Кримської групи захопили Джанкой і звідти трьома колонами вирушили на Сімферополь, Євпаторію та Феодосію. Уранці 24 квітня кінні гайдамаки Запорозького корпусу Армії УНР звільнили Сімферополь і того ж дня козацькі підрозділи спільно з кримськотатарськими ескадронами звільнили Бахчисарай…
До кінця квітня весь півострів був звільнений від більшовиків. За свідченням очевидця, ніде в Україні українських вояків не зустрічали із таким захватом, як у Криму…» [229, с. 124].
24 квітня через Перекоп до Криму вступили німецькі війська 52-го корпусу.
26 квітня о 12-й годині генерал фон Кош прислав до Болбочана делегацію з принизливими умовами. Болбочан рішуче заявив німцям, що відхиляє їхні вимоги і аби показати, що не жартує, наказав війську готуватися до бою.
Все те відбувалося на сімферопольському вокзалі.
«Перша сотня 2-го Запорозького полку під командою сотника Зелінського… котра, згідно з (планом) Болбочана, мала зайняти залізничний… (вокзал. — В.Б.) і пробиватися в місто, на очах делегації вишикувалась перед…(вокзалом. — В.Б.), по команді розділилася на відділи і рушила на німецькі кулемети, які стояли на пероні. Німці… очистили перон, залишивши 4 кулемети. Сотня не рушила німецьких кулеметів і тільки — люфа до люфи — приставили свої кулемети…» [240, с. 144].
Не слід це сприймати як «німецьку боязнь». Тодішні німецькі солдати й офіцери своїми очима бачили героїзм українського війська і не бажали йому причиняти шкоду. Врешті-решт обидві армії були між собою союзними.
Як завжди, наша біда була в нашій еліті. Це добре видно по знаменитих 4-х Універсалах Центральної Ради. Переважна більшість тогочасної української верхівки бачила себе тільки в автономії з Москвою, і не інакше.
Тому 27 квітня 1918 року з Києва надійшов наказ: Болбочану з військом покинути Крим.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся переворот, і до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.
На початку травня 1918 року Кримська група Української армії покинула Крим і повернулася до Мелітополя.
Зазначимо: московська влада зробила геть усе, щоби подати Махна і, взагалі, «махновщину», як карикатурне явище. Тому навколо цієї постаті немає практично жодного слова правди — суцільні московські «доважки брехні». Наведемо тільки один приклад, бо кожен розуміє, що Москва, подаючи цю суцільну брехню, була дуже зацікавлена приховати істину. А позаяк в цьому інтереси Леніна, Лева Троцького та Йосифа Сталіна повністю збігалися, то зрозуміло, яка тотальна фальсифікація мала відбутися. Так-от: Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) у свій час писала:
«Численность отрядов Махно резко колебалась… Когда «армия» М(ахно) разрасталась, в ней появлялись полки, дивизии и даже корпуса… Осенью 1919 численность махновской «Революц(ионно)-повстанч(еской) армии Украины», в к(ото)рую вошла часть отрезанных белогвардейцами сов(етских) войск, достигла 30–35 тыс. чел…» [25, т. 15, с. 524–525].
Радянська історіографія, де тільки могла, підкреслювала, що то була не армія, а звичайна банда. Що цікаво: саме частини цієї «махновської банди» впродовж майже півроку на початку 1919-го утримували Денікіна в Приазов’ї не даючи йому змоги завдати удару з півдня по більшовицькій Москві.
«Чимало похвал (у цей час. — В.Б.) на адресу комбрига Н. Махна висловили газети «Правда», «Известия», «Коммунист», а також В. Антонов-Овсієнко, Л. Каменєв, П. Дибенко, О. Коллонтай та багато інших більшовицьких, радянських і військових діячів» [243, с. 225].
А «великі вожді» більшовицької революції, такі як Ленін, Свердлов, Троцький, Каменєв, Сталін та інші заснували орден «Красного Знамени» («решение ВЦИК от 16 сентября 1918 года») і нагородили Нестора Івановича тою відзнакою. Отак більшовики у 1918–1919 роках обожнювали Махна. Махно на знак подяки направив до Москви та Петрограда 90 вагонів хліба. Отож, любов була взаємною, і армія Махна була «потужною революційною силою».