Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона у липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх південних землях. Весною 1943 р. очолив УПА-Південь.
У квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами…» [252, Інтернет].
Тобто Василь Кук був добре знаною людиною у середовищі підпільної ОУН-УПА ще з часів появи бандерівської гілки ОУН. Він був серед керівного складу ОУН (б) з першого дня її появи, призначений самим Степаном Бандерою.
Отож немає нічого дивного, коли 1947 року виникли жорсткі непорозуміння між Шухевичем та Куком, однак вони вчинили неординарно.
Шухевич призначив Кука своїм заступником, а Кук незважаючи на тактичні суперечки, — погодився. Так було збережено єдність керівництва українського руху опору.
«З 1947 р. (Василь Кук. — В.Б.) був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним командиром УПА та Головою Генерального секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР)…» [252, Інтернет].
У червні місяці 1950 року відбулася чергова конференція очільників українського руху опору. На ній обрали нове керівництво цього руху.
«…Було обрано наступника Р(омана) Шухевича. Спочатку на цю посаду висунули кандидатуру керівника підпілля в Галичині Р. Кравчука — «Петра». Він, однак, відмовився і передав усю повноту влади В. Куку — «Лемешу», «Ковалю», якого було іменовано Головним командиром УПА… (і так далі. — В.Б.). Заступником В. Кука обрали В. Кравчука: До нового керівництва визвольного руху увійшли також О. Дяків — «Горновий», П. Федун — «Полтава», В. Галаса — «Орлан» [250, с. 483].
Але й більшовики діяли проти повстанців все активніше та агресивніше. До липня 1950 року всі західноукраїнські землі були колективізовані, а в серпні місяці того ж року влада ліквідувала майже всі хутори. Останнє позбавило повстанців надійного зимового прихистку. Найсвідоміших прихильників українських повстанців комуністична влада масово висилала в Сибір. За кожний збройний виступ депортували цілими селами, по 200 родин. Більшовики масово наповнювали села своїми агентами та сексотами. Тільки у 1950 році більшовики вислали понад 41 000 осіб, а з 1944 року — майже кожного десятого. І не треба помилятися, стверджуючи, що виконати наказ Жукова і Берії про виселення українців з рідної землі від «22 июня 1944 года, город Москва» — не вистачило вагонів — це дурниця, бо погнали б пішки. Були інші фактори, котрі унеможливили виконання наказу. Перші ж виселення почалися з Західної України.
«Про кількість висланих із Західної України свідчать такі цифри з доповідної НКВД «Совершенно секретно»… «Для переселения было использовано 44 000 железнодорожных вагонов и задействовано сил: сотрудников внутренних дел и военнослужащих 13 592 чел. Начальник 1-го спецотдела МВД УССР подполковник Смирнов… 23.11.1948 р. № 15/2397». А за наказом заступника НКВД Чернишова, в одному вагоні заборонялося перевозити менше ніж 30–35 осіб. Однак часто у вагони заганяли більше 60 людей.
«Маршрутный лист. Вагон № 35. От 18 октября 1950 г. Станция отправления — г. Львов… Станция назначения — Иркутская обл. Специальный контингент — бандеровцы. Возрастной состав — престарелых — 10 чел., взрослых — 34 чел., детей моложе 7 лет — 18 чел… Всего 62 чел…» [247, с. 43].
Загальна кількість висланих українців із 1944 до 1950 року сягала 2 мільйонів людей. Це слід пам’ятати.
Замість висланих українців на терени України московити присилали своїх росіян. Сотнями тисяч…
Отож, новий Командувач УПА Василь Кук був поставлений більшовиками у надзвичайно важке становище.
«В. Кук зробив акцент на перенесення головного центру активного опору режимові на територію Великої України, особливе місце відводячи контактам із керівником підпілля на Житомирщині «Романом», на Київщині «Будьком», на Хмельниччині й Вінниччині В. Беєм — «Уласом».
Наприкінці 1950 р. підпілля зосередилося на видавництві агітаційної літератури, яку сотнями тисяч примірників розповсюджували в Західній Україні і переправляли на схід — протягом року вийшло 20 найменувань періодичних і 53 найменування неперіодичних видань…» [250, с. 483].