Зрозуміло, що цього листа Василь Кук написав під тиском КДБ СРСР, Зрозуміло також, що зробивши таке, Василь Кук, в якомусь розумінні, пішов на співпрацю з владою. Це наша думка. Але слід вислухати й думку Василя Кука.
«Коли загинув «Дальнич» — шеф СБУ ОУН на Закерзонні, КГБ за кілька років спільно з польською безпекою організували в Польщі невелику «операцію Трест». Маючі в Англії Філбі, а в Польщі — «поставленого собою» «керівника СБ ОУН» — «Зенона», вони налагодили «канал зв’язку з Краєм», метою якого було контролювати трафік і вилучати з діяльності тих, хто цінніший для ОУН. Як це працювало, описано в спогадах радиста Юліяна Магура. Найвищим рангом діяч ОУН, якого в такий спосіб зловило КГБ, був Мирон Матвієйко. Кук знав після свого арешту про цю гру, тому що КГБ намагалося його зламати усвідомленням безнадійності боротьби. Але коли йому запропонували написати листа до діаспори зі словами про цю безнадійність і безпотрібність, він вирішив використати можливість, щоб поламати цю машину виловлюванням кур’єрів. Він вставив у текст слова зі своєї давньої розмови зі Стецьком, відомі лише їм обом, які мали означати, що канал провалено. КГБ цього не зрозуміло, а редагувати саме цей пасаж побоялось, щоб не втратити автентичність тексту Кука. Так пояснював мотиви свого вчинку Василь Кук» [252, Інтернет].
Я вперше зустрів Василя Кука в Будинку вчителя восени 2004 року на презентації книги Політковської, куди мене запросив директор видавництва «Діокор» Олександр Ткачук, який того року видав скорочений варіант моєї книга «Країна Моксель» — «Открытие Великороссии». Політковська мала бути того року на Львівському книжковому форумі, де презентували її книгу, та з відомих причин не приїхала.
Тому видавництво «Діокор» пізніше повторно провело презентацію книги в Києві, на якій ми зустрілися вперше з Василем Куком. Мене підвели та посадили біля нього.
Зараз уже не пам’ятаю, чи дарував я свою книгу шановному полковнику (генералу), чи ні. Але те, що Василь Кук тримав ту книгу в руках і зробив на її адресу серйозне зауваження — запам’ятав.
Головний редактор та його помічник довго не показували мені обкладку видання, де на першій сторінці розмістили фрагменти картини російського художника Іллі Глазунова «Русская Венера», яка не мала до книги ніякого стосунку і, по суті, відлякувала собою літніх людей. А саме для думаючих індивідів я писав і пишу свої дослідження. Та, незважаючи на мої зауваги, головний редактор робив по-своєму. Про те говорив мені й Василь Кук. Тому пізніше я заборонив видавати згадану книгу.
Ще до презентації книги Політковської відбулася швидкоплинна суперечка Василя Кука зі Стаховим, який теж сидів на презентації (далеко від нас) і був зачинателем тієї словесної дуелі. Це мені впало в очі. Тобто діаспорні представники не могли пробачити Василеві Куку того давнього листа. Ось як про це писав Ярослав Святко, котрий добре знав Василя Кука, вивчав його діяльність та неодноразово зустрічався з ним, починаючи з 1990 року.
«Коли я перейшов на редакторську роботу, почав зустрічатися з Куком частіше, і в різних містах. Він активно їздив на наукові конференції, посвячені проблемам національно-визвольної боротьби, виступав, писав статті. Але не завжди сидів у президіях. Частково — бо сам не любив показушності, а частково — бо був своєрідний «карантин» на Кука. Це треба пояснити докладніше.
В березні 1992 року ОУН (бандерівська) проводила першу від часів боротьби УПА конференцію в Україні. Кук був у числі учасників конференції, це видно на відео архіву конференції. Але в президію його не посадили. Річ у тім, що стосовно всіх чільних діячів ОУН, які перейшли радянські тюрми і зараз почали активне громадське життя, Служба безпеки провела розслідування на предмет можливого колаборування з КГБ. У випадку Кука тим особисто займались Кашуба і Мудрик, а також, якщо не помиляюсь, Гриць «Микушка» — Пришляк. На час слідства існував неписаний мораторій на експонування цих громадських діячів, саме — неписаний, я думаю, що в рішеннях Проводу цього нема, це була просто як звичаєва норма. І сам Кук до цього ставився з повним розумінням, бо ж перевіряли не тільки його. Характерний приклад — в 1993 році в палаці «Україна» голландські генерали нагороджували упівців, які врятували з німецького табору голландських офіцерів і переправили їх в Голландію — був збір Всеукраїнського братства УПА — і Кук тоді сидів у залі. Десь від 1995 року Кук починає з’являтися у президіях, насамперед Братства УПА, і це є знак результату слідства… Так-от, безпека не виявила жодної людини, яку б судили за свідченнями Василя Кука. Це я кажу зі слів покійного Степана Мудрика, але, думаю, що колись будуть оприлюднені й документи. І після того, як перевірка закінчилась, до таких звинувачень почали ставитися, як до провокацій з боку ворожого середовища, а Кук почав з’являтись у президіях…