Теперішні історики занижують кількісно татарське військо Джалал-ад-діна більше ніж у 5 разів. І ось чому.
Ми знаємо, що «Війська одне навпроти другого справді стояли із самого ранку», і «Супроти війська ВКЛ було кинуто один із найголовніших корпусів Тевтонського ордену з гонфаноною Пресвятої Діви Марії…» Цей корпус важкої, панцерної кавалерії становив приблизно третину війська ордену, задіяного у Грюнвальдській битві і займав один із флангів. Слід пам’ятати, що важкоозброєний, закутий у панцер кіннотник, міг протистояти 2 чи навіть 3-м легкоозброєним кіннотникам. Тому якби проти важкоозброєного корпусу, а це 7–8 тисяч орденського війська, кинули 1,5–2 тисячі легкої татарської кавалерії, то за півтори години бою, а саме стільки часу, за описом, татарська легка кіннота завдавала удару по одному із флангів, ті дві тисячі кіннотників були б оточені і вирубані вщент. Отож число дві тисячі татарської кінноти таке ж вигадане, як Длугошеві «лише 300». Тобто як не крути, а кидати треба татарську тьму (десять тисяч). Тим більше, що діяло те військо цілком за татарським сценарієм: розірвало вишикуваний до бою стрій і змусило корпус Пресвятої діви Марії кинутися в погоню за втікаючою татарською тьмою. Що було стратегічною помилкою війська ордену. Саме таким було завдання татарської тьми хана Джалал-ад-діна. Пізніше ця тьма повернулася на поле бою і взяла участь на завершальному етапі битви, про що свідчить недавно знайдений лист «(найімовірніше, комтура Шлохау)… від 1413 року до Великого магістра, у якому так прямо і говориться про маневр противника у «Великій битві» [83, с. 115].
Не наводитиму згаданого листа повністю. У 1963 році швед Свен Екдаль його опублікував та проаналізував. Цей факт відомий світові.
Зрозуміло, що синхронно з татарами, якби їх було «1,5–2 тисячі», не могло діяти жодне військо. Та в тому не було й потреби. Бо того ж таки року хан Джалал-ад-дін зі своїми загонами (при Вітовтовій допомозі) захопив Крим.
Тобто польська історична наука свідомо перебрехала Грюнвальдську битву. Немає жодного сумніву, що саме така доля спіткала взаємовідносини Польської держави з Україною-Руссю. Поляки хотіли підкреслити «своє історичне право» на захоплення української землі та вихрещення українців (примусове) у католицьку віру.
Я можу, пане Євгене, наводити Вам сотні прикладів «польського права» на жахливі вчинки, які вражають свідомість досі. І нагадувати про ті страшні речі треба, щоб люди (як поляки, так і українці) пам’ятали про них завжди і ніколи не допускали подібного. Але, я ще раз підкреслюю, — це процес каяття обопільний, ніхто в ньому «правіший» бути не може. Бо «вихопити» якийсь жахливий факт і «махати ним» може кожен.
А от «відродити» справжню історію України потрібно, і часів польського, і часів московського поневолення, як би те не здавалося прикрим для імперій.
Та щоби те чи інше стверджувати — слід опиратися на достовірні документи, якомога більше оминаючи імперські.
У своєму листі Ви нагадували мені про Б. Хмельницького та Визвольну війну, очолену ним. Так от, нагадаю Вам, що складовою частиною того протистояння були і рейди Вишневецького, Чаплинського та інших польських магнатів по землях Русі-України, коли всеукраїнське православне населення сіл і містечок винищувалося вщент. Навіть Польська держава здригалася від того жаху. Так що не тільки повстанці допускалися жорстокості. І поляки, й українці мають право пам’ятати всі ті події. Переваги не може мати жодна сторона.
Тепер щодо історії. Нагадаю панові Євгену незаперечну істину: на Констанцькому Вселенському Соборі (1414–1418 роки) були присутні представники Руської королівської династії, тобто української династії.
«В 1414–1418 гг. в г. Констанце на берегу оз. Боден работал XVI Вселенский собор, созванный по инициативе короля Венгрии и императора Священной Римской империи Сигизмунда Люксембурга для преодоления «Великой схизмы» 1378–1414 гг., когда во главе католической церкви стояло два-три папы, враждовавших между собой. К слову сказать, собор действительно был вселенским. В его работе принимали участие не только три папы римских, но и три патриарха православной церкви, 29 кардиналов, 33 архиепископа, 150 епископов, более 100 аббатов и более 300 докторов теологии и права из различных европейских университетов. Кроме императора, на соборе присутствовали герцоги Австрии, Баварии, Саксонии, Макленбурга и Лотарингии, а также посольства других светских правителей: королей Франции, Англии, Шотландии, Польши, Швеции, Дании, Норвегии, Неаполя, Сицилии и «посольство королевства Червоной Руси» («das küngrich fon rot Rusen») [218, с. 1].