То подумаймо разом: зможуть ці державні професори переосмислити українську (національну) історію?
Ось такі реалії.
«218. Коли Гатило помітив відхід готів, то ще довго залишався в таборі, припускаючи з боку ворогів якусь хитрість, як звичайно думають про все несподіване. Але коли, вслід за відсутністю ворогів, настає довготривала тиша, розум налаштовується на думку про перемогу, радість оживляється, і ось дух могутнього короля знову звертається до попередньої віри в долю» [141, с. 214].
Отак хитро та вітіювато писав Йордан, аби тільки не казати про тріумф Гатила та гунів, що здобули перемогу. Замість того, щоби писати: «…і ось дух могутнього короля знову відчуває подих славної перемоги…», Йордан вдається до містики про «… віру в долю…»
Та варто згадати про поведінку гунів і римлян після першої частини битви, щоби зрозуміти їх стан. В той час, коли Гатило з гунами «брязкотів зброєю, сурмив у труби, погрожуючи набігом; він був подібний до лева…», показуючи, що він живий і не збирається здаватись, «Аецій… блукав поміж ворогами, тремтячи, чи не трапилось чогось… й провів залишок ночі під охороною щитів» у повній тиші, не висвітлюючи свого місця. І, як пам’ятаємо, після відходу везеготів «настала (з боку римлян. — В.Б.) довготривала тиша». Якщо рештки везеготів (вестготів) відійшли до своєї батьківщини, то римляни, взагалі, невідомо куди поділися.
«219. Після відходу готів Гатило помітив розпад між ворогами на два табори, — чого він завжди бажав, — і, заспокоєний, швидше рушив військо, щоб притиснути римлян (отака поразка! — В.Б.). Першим його нападом була облога Аквілеї, головного міста провінції Венетій (Венетій — провінція давньоримської імперії на північному сході Італії, головне місто — Аквілея на північному узбережжі Адріатичного моря. — В.Б.). Місто це розташоване на гострому мисі, або язикоподібному виступі Адріатичної затоки…
222. Ще більш зухваліші після цього й все ще не пересичені кров’ю римлян, гуни вакхічно шаленіють в інших венетських містах (гуни завоювали: Альтін, Атрію, Верону, Віцетію, Конкордію, Мантую, Патавію, Тарвізію тощо. — В.Б.). Опустошують вони також Медіолан (сучасний Мілан, який з кінця III до V століття був столицею Західної Римської імперії. — В.Б.), головне місто Лігурії, колись столицю, рівним чином розмежують Тіцин (сучасне місто Панія на річці По. — В.Б.), винищують запекло й найближчі околиці, нарешті, руйнують трохи не всю Італію. Але коли виник у Гатила намір йти на Рим, то наближені його, як передає історик Пріск, відмовили його від цього, але не тому, що турбувались про місто, якого були ворогами, але тому, що мали перед очима приклад Аларіха (король вестготів, які 410 року вперше взяли Рим. — В.Б.)
223. І ось, поки дух Гатила коливався відносно цієї небезпечної справи — йти чи не йти і, роздумуючи сам із собою, зволікав час, надійшло до нього посольство з Риму з мирними пропозиціями. Прийшов до нього сам Лев (Лев І Великий, 440–461 рр. — А.К.), на Амбулейське поле в провінції Венетій, там, де річка Мінцій перетинається натовпами подорожніх» [141, с. 214–215].
Як бачимо, Йордан описував гунів неправдиво й упереджено. В той же час — він не згадує, що його предки, везеготи, прийшовши 410 року в Західну Римську імперію та захопивши Рим, знищили геть усе.
Про ті події, свого часу, написав Прокопій Кесарійський: «…варвари (вестготи. — В.Б.) не зустрічали ніякого опору… Ті міста, які вони захопили, — зруйнували до такої міри, що навіть до мого часу (Прокопій Кесарійський жив у 507–562 роках нашої ери. — В.Б.) від них не залишилося жодного сліду, особливо від тих, які були розташовані по цей бік Іонійської затоки, хіба що випадково збереглася де-не-де одинока вежа, або ворота, або щось подібне. Людей, які потрапляли їм під руку, вони всіх вбивали, як старих, так і молодих, не роблячи пощади ні жінкам, ні дітям… Вони пограбували багатства всієї Європи, особливо у Римі вони не залишили нічого з державних, ні з приватних багатств, й відійшли в Галлію» [204, ІІ].
Тобто, згідно із Прокопієм Кесарійським, руйнацію Римської імперії вчинили везеготи — пізніші її союзники, і гуни до того не мали жодного стосунку. Можливо, саме тому король Гатило і не пішов на Рим. Скоріше, він міг до Риму направити посольство з вимогою данини чи відкупного. Що є цілком логічним кроком. Та Йордан про такі речі не писав, чи, можливо, німецькі науковці ХVІІІ–ХІХ століть його «не так читали».
Наостанок нагадую українцям кілька цікавих фактів, які визнаються європейською історичною наукою та ставляться під сумнів «українськими істориками» і, звичайно, їхніми «заединщиками» — московитами.