Зазначимо, що професор Анатолій Миколайович Кіндратенко у своїх працях чітко доказав і довів, що й знамениті гуни теж належали до черняхівської культури, а отже — до слов’янських племен. Послухаємо:
«У III ст. почалися широкомасштабні війни Черняхівських племен з Римом. Вони були як наслідком перенаселення земель й колонізаційного руху в усіх напрямках від місця попереднього проживання праукраїнців між Карпатами та Середнім Дніпром, так і протидією агресивній політиці Риму. Рух закінчився колонізацією праукраїнцями Балкан, Центральної та Східної Європи. «Гунські війни» були лише найяскравішою ланкою цього процесу… З обох боків боротьба була жорстокою. На захоплених землях римляни брали в рабство дуже багато людей, особливо ж непокірні племена, які чинили відчайдушний опір, намагалися винищити вщент. Для захисту від них десь у цей час була побудована система укріплень з ровами та валами — так звані «Троянові вали». «Варвари» відповідали не меншою «люб’язністю» [142, с. 109]. Тобто носіями Черняхівської культури були у III–V ст. н.е. не тільки анти та славени, а й гунські племена. І все те є досягненням праукраїнського етносу.
«Розгром готів (гетів) антами, поразки римлян та візантійців від «варварів» стали початком виникнення в кінці ІV — на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об’єднання і в якій всі племена пізніше виступають під ім’ям склавинів-антів. Римлянам вона відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану… Таким чином руси-українці створилися як на основі праукраїнських племен Київської та Черняхівської культур, так і українізації скито-сарматських та фракійських племен. Всі вони були індоєвропейцями і, очевидно, близькими по мові» [143, с. 66].
Так на арені українських земель з’явився потужний союз слов’янських племен — Антська держава. Десь у середині VI століття на наші південні терени з Азії прикочували авари. Народ уйгурського походження.
«До складу Антського союзу племен, наскільки можна судити з наявних джерел, входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як специфічна південно-західна група «племен» — уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни, білі хорвати. У сукупності ці «племена» становили Полянський союз, який, за нашими уявленнями, був тотожний Антському (як відомо, синонім «анти» не був самоназвою слов’ян і застосовувався лише у візантійській літературній практиці…)» [143, с. 347].
Вперше авари згадуються в Європі близько 558 року, коли завдали на Північному Кавказі удару по аланах. Далі вони українським степом та через Карпати просунулися до Паннонії (сучасна Угорщина), де близько 568 року утворили свою державу — каганат. Склавіни (західні слов’яни) — підкорились аварам, в той час як анти — «чинили відчайдушний опор».
«Внаслідок тієї боротьби анти,.. відстояли свою незалежність, але вийшли з неї надто ослабленими, їхнє політичне об’єднання розпалося. Сама назва (візантійська. — В.Б.) «анти» зникає зі сторінок стародавніх хронік — остання згадка про них датується 602 р.» [81, с. 346].
Звичайно, з розпадом Антського союзу, племена, які входили до нього, продовжували жити і діяти на своїх землях.
«Уличі займали лісостепове Правобережжя Дніпра на південь від Стугни. Тиверці — межиріччя Дністра і Пруту. Бужани жили в Подільському Надбужжі, дуліби — у Верхній і частково Середній Наддністрянщині. Територія волинян охоплювала лісостепову частину Прип’ятського басейну (Волинь), а білих хорватів — Прикарпаття… Нове об’єднання мало становити перший етап у процесі утворення Русі, що, зрештою, відбито і в «Повісті минулих літ»: «… Полянє, яже нинє зовомая Русь» [81, с. 347–348].
Так і сталося. На арені історії з’явилася держава Русь, Київська Русь. А поруч із нею, у межиріччі Волги і Дону, сформувалась її нова противага — Хозарський каганат.
Династія Кия правила Київською державою, або Руссю (Україною), до приходу династії Рюриковичів. Так у Східній Європі набирала сили і могутності майбутня її надпотуга — Русь (Україна).
Михайло Брайчевський, посилаючись на літописи, стверджує, що київські князі Аскольд і Дір не мали стосунку до династії Рюриковичів, а належали до династії князя Кия.