Епоха Нового часу позначена протистоянням двох універсальних ідей. З одного боку, існувала ідея відмирання націй з остаточною перемогою соціалізму, а з другого — ідея подолання націй за допомогою встановлення капіталістичного, ліберально-демократичного світового порядку. Обидві вони зазнали краху. Переміг, зрештою, принцип, що тільки національна держава є вирішальним структурним елементом політики. Відмова від національної ідеї неможлива.
У всьому західному світі ліберальний універсалізм з’явився на історичній арені лише у зв’язку з націями й національними державами, тільки ступінь цього зв’язку був різним. Національна ідея є в усьому світі єдиним структурним елементом політики, що формує саму політику. Така перша причина, чому ми не можемо відмовитися від національної свідомості. З другого боку, в політичному відношенні немає іншого інструмента й іншої організаційної форми, окрім національної держави, який би дав змогу здійснити універсальну взаємодію, наднаціональні зв’язки. Відомий сучасний німецький філософ, професор університету Хоенхайм у Штутгарті Гюнтер Рормозер у книжці “Кризис либерализма” (М.: РАН, Інститут філософії. — 1996 р.), пише: “Можна створити європейську спільноту, але це не приведе до єдності Європи. Єдність Європи, що охоплює також Східну Європу і Росію, може бути створена тільки політично дієздатними й автономними національними державами. Якби якийсь всесвітній уряд, наділений монопольними повноваженнями на застосування військової сили, спробував установити мир у всьому світі й створити на свій розсуд спокій і порядок, це призвело б не до припинення війн, а, навпаки, до остаточного перетворення політики в терор. Спроба замінити міжнародну політику всесвітньою поліцією не створила б миру на землі. Наслідком було б лише перетворення традиційних війн у тероризм. Поліцейські акції не придатні для усунення політичних конфліктів. Вони ведуть до поширення тероризму”.
Цю тезу професора Рормозера підтверджують події в Югославії, Палестині, Іспанії, Чечні, Англії. Про це мають пам’ятати прихильники глобалізму й нового світового порядку.
Останній аргумент на користь утвердження національної ідеї стосується прав людини. Якщо немає національних держав, що добиваються визнання прав людини, тоді ці права залишаються лише деклараціями. Досвід ХІХ і XX століть свідчить, що захистити права окремої людини або меншин може тільки національна держава, яка усвідомлює себе державою правовою.
Нині історію України переписують по-новому. Проте цим переписувачам варто знати, що як тільки ми відмовляємось від історії, абстрактно ставимось до минулого, то розпадається внутрішній порядок у суспільстві, усі форми етносу, які пов’язують людей між собою і зумовлюють їхню спільність. Залишається тільки прагнення до задоволення індивідуальних інтересів і потреб. Деструктивні сили, які розділили слов’янський світ на частини і не шкодують засобів для того, аби відірвати Україну від Росії, а потім розділити й Україну на частини, мають на меті далекосяжні плани. “Якщо розпадаються духовні, моральні й релігійні сили, що єднають людей, з відмовою від історії, суспільство втрачає також і здатність до здійснення політики, — застерігає професор Рормозер. — Із розвитком цього процесу й розпаду інтегративних сил настає момент, коли вже стає неможливо формувати колективну політичну волю, оскільки відсутня необхідна для цього реальна спільнота”.
Сучасна демократія культивує свій основний міф про те, що начебто врешті-решт править і є сувереном сам народ. Тільки національна ідея (а не міф входження в європейський дім) робить сучасне суспільство здатним до здійснення політики й демократії. Передумовою утворення націй була спільна історична пам’ять, яку поділяли усі. Черпаючи життєву снагу в спільному досвіді, в пережитому, в спільній історії, нація згуртовується через відчуття спільної долі.
Нашим західним учителям і радникам важко зрозуміти, як багато спільного єднає український народ із російським: диктат і насильство над нашими народами “вибраного народу” після революції 1917 року; Друга світова війна і ПЕРЕМОГА в цій війні; відновлення господарства, соціальних гарантій і можливості працювати; спільні історичні корені й перспективи.
2.4. Один із західних “учителів-кочівників”
Щодо країн колишнього СРСР західні ідеологи й політики постійно застосовують політику подвійних стандартів. Що добре для Америки, те не пасує країнам Східної Європи. Один із останніх західних “учителів” доктор Богдан Гаврилишин, позаштатний радник Голови Верховної Ради України і прем’єр-міністра України, член Римського клубу, Національної академії наук України, Всесвітньої академії науки і мистецтва, в газеті “Зеркало недели” (№ 38, 30.09.2000 р.) друкує статтю “Україна між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем”. Тут він розглядає можливість входження України у Східний слов’янський союз (ССС) або Європейський Союз і зокрема зазначає: “Нині нерентабельно бути імперією. Краще домінувати над іншими країнами економічно, а не політично або територіально. Крім того, і це дуже важливий фактор, витрати на управління державою зростають у геометричній прогресії зі збільшенням географічного простору й культурної різноманітності. Це одне з пояснень, чому багато маленьких і гомогенних північноєвропейських держав досягли успішного економічного розвитку... Чи потрібно Росії до її проблем управління федерацією додавати труднощі управління ССС?”