Та все це на словах. Насправді Захід має намір довести намічені “жертви” до такого стану, щоб вони втратили можливість самостійно існувати й розвиватися, включити їх у сферу впливу й експлуатації західних країн, приєднати до себе не в ролі рівноправних партнерів, а як зону колонізації. Ідеологічна обробка й система спокус роблять усе для того, аби “жертва” сама полізла в ярмо колонізації і при цьому була вдячна за те, що її колонізували. Не виключається й насильство, бо всередині країни може точитися боротьба між різними категоріями громадян, які не бажають жити в колонії.
Тактика, яку використовує Захід, різноманітна і добре розроблена під час “холодної війни”. Насамперед— це дискредитація всіх основних атрибутів суспільного устрою країни, що підлягає колонізації. Затим — дестабілізація її й сприяння кризовим явищам в економіці, державному управлінні, ідеології; розподіл населення країни на ворожі групи, партійні й релігійні осередки, підтримка опозиційних рухів, підкуп інтелектуальної еліти й привілейованого прошарку; пропаганда переваг західного способу життя, аби викликати в населення заздрощі до західного достатку і воднораз створити ілюзії, що цього достатку можна досягти у стислі терміни, якщо країна стане на шлях перетворень за західними зразками; перенесення соціальних хвороб західного суспільства, що подаються як прояв справжньої свободи особистості; надання такої допомоги колонізованій країні, щоб вона сприяла руйнуванню її економіки, породжувала паразитизм, ще й створюючи Заходові репутацію безкорисливого рятівника від “кошмарів” попереднього способу життя.
Однією з характерних рис колонізації є мирне вирішення проблем, точніше — примусово мирне. Захід має потужний економічний, ідеологічний і політичний потенціали, щоб примусити обрану країну йти шляхом, який він визначить. А якщо потрібно, як у випадку з Сербією чи Іраком, може застосувати й силу.
Глобалізація — це особлива форма колонізації, внаслідок якої в колонізованій країні примусово створюється соціально-політичний лад колоніальної демократії. Вона, вважає О. Зінов’єв, “...не є наслідком природної еволюції певної країни з огляду на внутрішні умови та закономірності її історично створеного соціально-політичного ладу. Це щось штучне, нав’язане країні ззовні і всупереч її історичним кореням і тенденціям еволюції. Глобалізація підтримується всією могуттю колоніалізму. До того ж колонізована країна втрачає її попередні міжнародні зв’язки. Через те, що руйнуються блоки країн, а також дезінтегруються великі країни, як у випадку з Радянським Союзом і Югославією. Інколи це робиться задля звільнення якогось народу (зокрема українського) від гніту інших народів. Але частіше ідея звільнення й національної незалежності є ідеологічним засобом маніпулювання людьми”.
За країною з обірваними колишніми зв’язками залишається видимість суверенітету. З нею встановлюються відносини як з рівноправним партнером, для більшості населення зберігаються попередні форми життя. Створюються осередки економіки західного типу під контролем західних банків і компаній. Зовнішні атрибути західної демократії використовуються як засоби для маніпуляції народом. При цьому вражає те, що експлуатація країни в інтересах Заходу здійснюється незначною частиною населення колонізованої країни (колоніальною адміністрацією). Ця частина, що становить компрадорську та гендлярсько-лихварську “еліту”, за рахунок виконання цієї функції має високі прибутки і життєвий стандарт, аналогічний вищим прошаркам населення Заходу.
Колонізована країна доводиться до такого стану, що стає нездатною до самостійного існування. У військовому відношенні вона демілітаризується настільки, що про жоден опір не може бути й мови. Збройні сили виконують роль стримування протесту населення і придушення можливих бунтів. До жалюгідного стану опускається рівень національної культури, а на її місце приходить західна псевдокультура. Населенню подається сурогат демократії у вигляді розбещеності, послабленого контролю з боку влади; доступними стають розваги й системи цінностей, які звільняють людину від самовдосконалення та моральних обмежень.
Ми сьогодні добре знаємо, хто і як розпорядився можливостями, які відкрилися після падіння “тотального контролю” в пострадянському просторі. На руїнах тоталітаризму місцева “еліта” побудувала для себе особливу езотеричну демократію, яка означає ліквідацію державного, соціального, ідеологічного та морального контролю за діяльність привілейованих груп суспільства. Відсутність такого контролю дуже швидко призвела до криміналізації еліти, до вакханалій тіньових практик. Справа не в тому, яка частина кримінальних елементів увійшла до складу “демократичної еліти”. Справа в тому, що ця “демократія” за відсутності будь-яких загальнообов’язкових норм і контролю неминуче породжує криміналізацію.