Так звана демократична риторика має своїм завданням заглушити свідомість людей і приховати основний політичний факт — послідовну відмову влади від принципу демократичного суверенітету народу. У певному сенсі наша політична влада має не менший тіньовий характер, ніж влада економічна. Її основні рішення замовляються не електоратом, не легально заявленими народними інтересами, а паралельно існуючими латентними структурами, які мають значно ефективніші механізми впливу, аніж наша декоративна демократія.
Проте цього вкрай мало, аби передати реальну атмосферу суспільного життя української держави. Наше життя характеризується потворною інверсією: все те, що мало б існувати нелегально, приховувати свої злочинні й ганебні практики, дедалі частіше й демонстративніше виходить на сцену, набираючи форми панівної моди. Дедалі більше ідей Ніцше у так званій сфері генеалогії моралі, пов’язаних з протиставленням моралі язичництва панів і християнської моралі рабів, отримують статус реального принципу. Християнська мораль нині зазнає бойкоту як ознака людей знедолених, приречених на безправне існування і зрештою — на витіснення із сучасного соціуму.
Суспільне життя демонструє ознаки викривленого простору, в якому звичні очікування людини неминуче залишаються нездійсненними. Особливо у сфері політики. Наша політична еліта не тільки не соромиться, а й відверто хоче набути вигляду колоніальної адміністрації, яка щойно повернулася з-за кордону для інспекції місцевої еліти. Замість єдиного демократичного простору ми скрізь спостерігаємо дію подвійних підходів і стандартів. Мільйонам людей не виплачують заробітну плату або платять значно менше прожиткового мінімуму, прирікаючи їх на голод і деградацію. Однак ці факти жодного разу не стали приводом для владних дебатів і рішень. Проте щойно заходить мова про якісь дії тих чи інших меншин, від соціальних до сексуальних, усі гілки влади, й особливо “четверта”, одразу мобілізують усі наявні сили для того, аби, сказати б, приборкати сили “консерватизму й націоналізму”. Страйкарі-педагоги зі Львова не стали темою телевізійних дебатів, приводом для уважного погляду преси на проблеми виховання підростаючого покоління. Влада сприйняла це як інформацію, на яку не варто зважати. Проте тільки-но якийсь журналіст чи злочинний олігарх вступив у суто наукову дискусію стосовно сіонізму, як “четверта влада” одразу організувала тотальне інформаційне переслідування, а прокуратура, за поданням головного адміністратора колоніальної адміністрації, спричинила килимове бомбардування Міжрегіональної Академії управління персоналом.
І тут уже йдеться про щось значно більше, ніж непрезентативність ЗМІ та інших гілок влади, яка захищає інтереси меншості. Йдеться про справжню громадянську війну з більшістю. Інтуїція влади володіє загадковою безпомилковістю: вона приймає й реалізує рішення, протилежні очікуванням та інтересам більшості. Вся країна, прочитавши книгу Дмитра Чобота “Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука”, замислилась, а президент цієї ж країни, вочевидь, не сумніваючись у природі “нажитих ним капіталів”, демонстративно призначає його главою своєї адміністрації.
Уся країна начувана, що депутат Звягільський у 1994 році незаконно вивіз з України до Ізраїлю 300 млн доларів, проте й досі засідає в парламенті і, без докорів сумління отримуючи депутатську платню, ухвалює рішення від імені обікраденого ним народу.
Уся країна, добре запам’ятавши досвід руйнівної приватизації промисловості, що закінчилася її масовим демонтажем і перекиданням коштів за кордон, недвозначно визначилася щодо приватизації землі — останнього бастіону національної економіки. Але українська політична “еліта” неприховано прагне і його зруйнувати. Як зазначає з цього приводу О. Панарін, “демократична влада” довела, що вона послідовно виходить із презумпції провинності й відсталості народної більшості, у якої доведеться назавжди відбити бажання чинити опір. Відтворюється теза більшовизму, проголошена в розпалі світової війни: “Основний ворог — у своїй власній країні”. Але якщо більшовики при цьому опиралися на недовіру до “експлуататорської меншості”, то сучасні так звані демократи — на расову недовіру до туземної більшості. Відбулося те, що Е. Гіддес назвав “відкріпленням” соціально-політичних і владних структур: відрив від “локального контексту” на користь глобального.
Так в епоху глобалізації з’явилася політична “еліта”, яка від імені більшості відстоює власні інтереси, вважаючи себе глобальним гравцем, котрий цурається не тільки власного народу, а й країни, де він живе.