Однак поки що було укладено першу справжню військово–політичну україно–російську угоду, після чого розпочалася війна між Московським царством та Річчю Посполитою. Протягом 1654-1655 років московські й козацькі війська неодноразово побували в непідконтрольній козакам частині України, зайняли значну частину Білорусі та Литви, поставивши Річ Посполиту на межу цілковитої поразки. Проте саме через литовсько–білоруські землі стався перший серйозний конфлікт між царем і гетьманом — у Білорусії почали створюватися козацькі полки на взір українських (цю роботу провадив полковник Іван Нечай), і Хмельницький волів приєднати їх до своєї держави. Проте цар аж ніяк не хотів випускати з рук здобич, і україно–російські відносини почали швидко псуватись. Не бажаючи допустити, щоб і взяті з бою українські міста переходили під царську владу, Хмельницький навмисно затягує переговори, наприклад, з мешканцями Львова, перешкоджаючи росіянам узяти місто під свій контроль і надаючи львів'янам змогу відкупитися великою контрибуцією. Колосальна залежність російських полководців від царя та боярської думи не влаштовувала Хмельницького — такої долі для себе він зовсім не хотів, небезпідставно вважаючи себе фактичним князем окремої держави.
Взагалі 1655 рік ми можемо назвати роком «колосальних надій, що не справдилися», навіть у більшій мірі, ніж попередній, 1654. Адже це був рік знаменитого козацько–російсько–шведського «Потопу», у якому зрештою так і не потонув, здавалося б, такий хиткий човник Речі Посполитої. «Потопу», в організації котрого одну з головних ролей відіграла українська дипломатія, а в поразці — дипломатія російська. На початку 1656 року на хвилі успіхів багатьом московським політикам здалося, що з військовою потугою Речі Посполитої покінчено, і треба переключатись на вирішення «балтійської проблеми», відвойовувати у шведів вихід до Балтійського моря (як це згодом робитиме Петро І). Одним з ініціаторів примирення з Річчю Посполитою і війни зі Швецією (фактично — союзником козацької України) виступив відомий російський політичний діяч Афанасій Ордін–Нащокін (у майбутньому—голова Посольського приказу, «міністр закордонних справ» Московської держави). У раптового примирення Москви і Варшави було своєрідне «подвійне дно» — польські магнати знову наобіцяли царю Олексію Михайловичу, що його обрання польським королем цілком можливе, адже Ян–Казимир, мовляв, утомився від поразок і готовий зректися влади. Як наслідок, Річ Посполита здобула необхідний перепочинок, Московське царство затіяло нетривалу і безрезультатну війну зі шведами, а Хмельницький, обурений тим, що українських послів навіть не допустили на російсько–польські переговори, влаштував справжнісінький демарш — волав про доконечну потребу «від царської величності відступитись», мабуть, у дуже неполіткоректних висловах (про що у пом'якшеній формі записали російські посланці Бутурлін і Михайлов). Узагалі поведінка Москви була сприйнята Чигирином як зрада, і гетьман потроїв зусилля у створенні україно–шведсько–трансільванського союзу, не розриваючи, однак, формальних зв'язків із царем (на цьому наполягав Хмельницький, який все ще сподівався на те, що з Москвою вдасться домовитись на прийнятних для всіх умовах).
Кульмінацією тривалих переговорів і співпраці мав стати 1657 рік, коли шведські, українські та трансільванські війська окупували значну частину Речі Посполитої, і, здавалось, останній прийшов кінець. Зокрема, південь Польщі зайняла 50–тисячна союзна армія трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці та українських козаків під орудою полковника Антона Ждановича, відправленого Хмельницьким у вирішальний бій. Але така самостійна політика українського гетьмана непокоїла царя, і в бій пішли російські «бійці невидимого фронту». До козаків Ждановича прибув думний дворянин Желябужський, котрий почав ширити звістку про те, що козаків послали до Польщі без відома царя, а їхній гетьман бажає їм погибелі. В результаті невдоволені тим як Ракоці веде бойові дії, козаки збунтувалися й рушили «на Вкраїну далеку», що стало останньою краплиною, котра зламала перебіг кампанії на користь поляків (на допомогу їм прийшов і кримський хан). Дізнавшись про провал своїх планів, Богдан Хмельницький, і без того хворий, був паралізований і невдовзі помер 6 липня 1657 року, наполігши перед смертю на обранні свого сина Юрія гетьманом.
Помер великий засновник Української козацької держави саме тоді, коли в черговий раз загострилися відносини з царем через Білорусію, зазнав остаточної поразки і вибув з антипольської коаліції його союзник трансільванський князь Ракоці, а Швеція вступила в чергову війну з сусідньою Данією. Накладіть усе це на чітко не визначений 1654 року міжнародний статус козацької України, наявність цілого «сузір'я» амбітних старшин, слабко пов'язаних ідеєю якоїсь внутрішньокланової чи внутрішньостанової солідарності, надзвичайно «проблемну» ситуацію в тогочасній Україні з правами всіх інших станів окрім козацького — та й самих козаків, як «гетьманців», так і запорожців. Останні особливо почували себе скривдженими й обділеними, відсунутими в глибоку політичну «тінь» протягом усього гетьманування Хмельницького…
Таким було тло, на якому зійшла зоря нового лідера українського політикуму—гетьмана Виговського. Ми не будемо зупинятись на складних перипетіях, унаслідок яких Іван Остапович став гетьманом: вони викладені в класичних працях М. Грушевського, Т. Яковлєвої, Ю. Мицика та багатьох інших авторів. Можливо, спочатку Виговського дійсно затвердила на гетьманстві таємна старшинська нарада, і лише згодом, 21 жовтня 1657 року, була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала пана Івана гетьманом замість юного Юрія Хмельницького, котрий тимчасово відійшов у тінь, продовживши своє навчання в Києві. Беручи до рук омріяну булаву, Іван Виговський сказав: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може». Здавалося, добрим знаком стало своєрідне відновлення «керівного тандему» козацької України в новій конфігурації: гетьман Виговський плюс полковник Єжі (Юрій) Немирич, блискучий усебічно освічений і талановитий річпосполитський аристократ родом з Київщини, протестант, а згодом православний за віросповіданням, котрий у 1657-1659 роках став головним помічником Виговського.
Вирішальними для всього перебігу та кінцевого результату гетьманування Івана Виговського стали кілька чинників, щільно взаємопов'язаних між собою. Це і різка активізація боротьби за владу в середовищі козацької старшини, і посилення втручання Московської держави у внутрішні справи свого союзника-васала (для царя смерть Хмельницького була подарунком долі — послаблена внутрішніми чварами козацька Україна була не такою непоступливою, хоч і ще менш прогнозованою). І наростання соціальних суперечностей в українському суспільстві між представниками всіх тогочасних станів, і неповна сформованість козацьких владних структур, яким довелося відчути на собі випробування складними геополітичними змінами, через які проходили країни тогочасної Центрально–Східної та Східної Європи. Зауважмо — Іван Виговський виявив максимум енергії, здібностей і віддав усе, що міг, аби запобігти розвитку саме такого ланцюжка подій, який зрештою викували українці та їхні сусіди в 1657-1659 роках. Якщо зберегти державу Хмельницького, врятувати її від першого великого пароксизму «козацького братовбивства» (написати просто «братовбивства» авторові не дозволяють згадки про колосальну кількість жертв часів Хмельниччини, коли в завзятому герці гинули вчорашні громадяни однієїдержави і часто — представники одногоетносу), не вдалося об' єктивно найліпшому з–поміж гетьманських працівників і «кризових менеджерів», то, можливо, це справді взагалі було не під силу будь–якому тогочасному політику? Можливо, при всіх величезних талантах Івана Виговського йому, схоже, таки бракувало тих двох складників, якими неперевершено володів його колишній «шеф», Богдан-Зиновій — бажання і вміння йти до кінця в боротьбі за владу (за будь–яку ціну), а також тієї неймовірної, неповторної, невловимої харизми, що інколи може здатися виявами просто-таки нестримного популізму.