За словами відомого вітчизняного історика Київської Русі Петра Толочка, «у другій половині XIII століття "Руська земля" виступає як конкретне географічне і політичне поняття, аналогічне назвам сусідніх земель: Литовська, Угорська, Лядська, Чеська.
1262 року Данило Галицький, зустрівшись із польським князем Болеславом, "положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську". Про Русь як країну говориться в літописній статті 1284 року, де йдеться про страшний мор худоби. "Тое же зимы не токмо й во одиной Роуси бысть гневь Божий, моромъ, но и в Ляхохь и в Татарехь".
Як відомо, в XIV столітті більшість південних і західних руських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського й Руського. Галичина у складній політичній боротьбі потрапила в залежність від Польщі. Літописи, повідомляючи про військові напади сусідів, в усіх випадках говорять, що вони чинились на Руську землю. 1340 року польський король Казимир "собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его". Під 1399 роком літописи повідомляють про військовий похід хана Темір–Кутлука (сплутаного тут з Тамерланом) на Русь: "В лето 6907 Тамерланг царь татарский, пойде на Рускую землю, изыйде же противу его Витольт со всею силою своєю… й снійдеся с Тамерланом на Ворскле".
Літописні повідомлення засвідчують збереження історичної назви "Русь" за південноруським регіоном і окреслюють межі пізньосередньовічної Русі. На заході вона включала землі Львівщини, на сход і — Київщину й Чернігівщину. Більш чітке уявлення про територіальні межі Русі XV століття у сприйнятті тогочасних українців дає літописне повідомлення 1415 року, у якому йдеться про обрання київського митрополита: "Князь великий Витовтумыслив по своєму хотению собрал єпископи Роускии во области его живущих Феодосия Полоцькыи Гречин, Исакеи Черниговскии, Деонисеи Луцький, Харитонь Володимерьскии, Еуфимеи Туровский". Фактично згадана вся Південна і Західна Русь без Галичини (що була під владою Польщі). У багатьох літописних статтях перераховані вище землі з XV століття згадуються під збірною назвою "вся Руская земля", яка є не просто географічним поняттям, а й, до певної міри, етнополітичною структурою, складовою частиною Великого князівства Литовського і Руського. Під 1431 роком західноруський літописець відзначав, що"Витовт бя- ше же ему дрьжаще великое княжение Литовское й Роуское, иныи многи земли, спроста реку вся Роус- ская земля". Продовжували називати Руссю і Галичину з Холмщиною, котрі відійшли до Польщі, — у тексті угоди польського короля Казимгіра Великого (XIV століття) з Литвою землі, що належали Казимирові, називалися "Русь, яка слухається короля", а землі, які залишились у складі Литви, — "Русь, яка слухається Литви". Згодом у писемних джерелах з'явилися поняття "Польська Русь" і "Литовська Русь". Галичина згодом дістане назву Руського воєводства. Відомий мандрівник XVI століття Сигізмунд Герберштейн у своїй праці "Записки про Московию" писав, що "Руссією володіють нині три державці, більша її частина належить (великому) князю московському, другим є великий князь литовський, третій — король польський, який нині володіє як Польщею, і Литвою".
Отже, з просто Руссюситуація більш–менш зрозуміла. Але коли і як вона перетворилася на Росію, та ще й у кількох варіантах? Річ у тому, що у XIII столітті, особливо в добу після приходу монголів, слово "Русь" інколи починає вживатися в грецькому та латинському варіантах написання — "Русія", "Росіа", "Росія", означаючи абсолютно те саме, що й Русь. Найпоширеніша версія походження слова — грецька, але сучасний німецький дослідник Г. Роте стверджує, що власне це слово"винайшли"польські й українські історики та філологи, причому останні й поширили його в самій Росії. Наймогутніші князі Русі починають уживати титул князя або короля (галицько-волинська династія після Данила Галицького) "всієї Русії". А 1301 року сталася важлива подія в церковному житті Русі: митрополит Максим переніс митрополичу кафедру до міста Володимира–на-Клязьмі, не залишив у Києві навіть єпископа. Спадкоємець Максима, митрополит Петро, 1325 року переніс митрополичу кафедру до Москви, де вона і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль у піднесенні Москви. Однак перебуваючи в Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці надалі вважалися митрополитами Київськими й усієї Русі (пізніше Київськими і Московськими і всієї Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький та латинський лад, Російською.
Цей вчинок найвищого ієрарха Русі наочно продемонстрував, куди тепер перемістився центр політичної сили і чийого захисту прагнула церква. Проте південно–західні руські князівства недовго лишалися без власного митрополита (багато хто розцінював учинок митрополита як відверту зраду). Особливо наполягав на тому, щоб мати власного митрополита, могутній галицько–волинський князь Юрій Львович, онук Данила Галицького (помер 1308 року), котрий писав себе на печатках "королем всієї Русі" чи "королем усієї Руської землі” (вживаючи саме слово rex— "цар, король", а не традиційне dux— "князь"). При цьому малась на увазі, звісно, зовсім не та формула "цар Великої, Малої та Білої Русі", яка буде створена московськими інтелектуалами власне для московських правителів значно пізніше. А титул Юрія засвідчував його владу над усією Галичиною й Волинню — "Руссю", "Руською землею" початку
XIV століття (раніше, за часів відносної політичної єдності Київської Русі, Галичина мала назву"Червона Русь", тобто гарна, красива Русь). Але для далекого константинопольського патріарха, котрому писали Юрій та митрополит Петро, було необхідно якось розрізняти ту Русь, яку представляв перший, і ту, куди подався в пошуках захисту й безпеки другий. Як наслідок, чи то глянувши на карту і переконавшись, що сама лише Галичина з Волинню менша за неозорі простори Русі Володимиро–Суздальської, чи ще з якоїсь причини, Константинопольський патріарх Афанасій або хтось із його канцелярії вирішив надалі йменувати землі короля Юрія "мала Русія", а північно–східну Русь — "велика Русія". Цікаво, що митрополію в Галичі патріарх таки дозволив створити (вона проіснувала майже півстоліття, частково її наступницею стала так звана литовська митрополія), і з того часу розвиток українського й російського православ'я відбувався різними шляхами аж до 1670–х років, коли Київська митрополія внаслідок майже детективної історії перейшла з юрисдикції Константинополя до юрисдикції Москви. Ми не пишемо історію української церкви, але зауважмо, що боротьба між "митрополитом Київським і всієї Русі", котрий після 1320 року мешкав аж ніяк не в Києві, а в Москві, та "литовським митрополитом" точилася довго з перемінним успіхом, причому і той архієрей, що сидів у Києві ("литовський"), і той, що в Москві, іменували себе однаково — "митрополитом Київським і всієї Русі". 1458 року в зв'язку з відомою невдалою спробою об'єднання вселенського православ'я та католицтва (Флорентійською унією) Московська митрополія вийшла зі складу Київської і північний митрополит став називатися Московським і всієї Русі (!), тоді як Київський залишився з тим самим титулом і всіма українськими та білоруськими єпархіями. У XVI столітті Москва добилася від Константинопольського патріарха автокефалії, і було створено Московський патріархат, глава котрого й далі вважав себе главою церкви "всієї Русі". Проте лише після Переяслава і згодом — після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1670–х роках київський митрополит був змушений змінити свій титул і не вживати в ньому після слів"митрополит Київський" ще й "і всієї Русі".