Кілька слів про «опозицію» — «конструктивною» щодо свого новообраного гетьмана та щодо прав і вольностей козацької державності вона точно не була. Типовий приклад — колишній ічнянський, згодом ніжинський протопоп Симеон (Адамович). Цей скромний служитель Господній так полюбляв писати доноси, що робив це майже постійно (коли, звісно, не сидів у російській чи українській в'язниці за неправдиві свідчення, а це траплялося з ним нерідко). Фактично Адамовича можна зарахувати до не надто славної когорти «професійних» донощиків (разом із знаним згодом Андрієм Забілою, що писатиме доноси на Мазепу, а потім і на Скоропадського, а також «злим генієм» гетьмана Розумовського Григорієм Тепловим) — на їхньому тлі один (хоч і величезної ваги) донос Кочубея виглядає якось… не так уже й оригінально. Адамович регулярно сповіщав російських воєвод і царя про незадоволення українців своїм гетьманом і їхню полум'яну любов до батюшки- государя, про утиски, які чинить «грубий і буйний» Многогрішний (котрий на якийсь час навіть наблизив до себе Адамовича, що було дуже необачно). Ішлося там і про незаконні побори, запроваджені гетьманом, про його зрад ливі плани від новити контакти з Дорошенком і «протоптати стежку» до татар, аби «у нас у Малій Росії й нога Московська не стояла». Користуючись такими справді безцінними добровільними помічниками, царські воєводи успішно вбивали клин між гетьманом і старшиною, козацькою адміністрацією та міщанами (ці взаємини й без того були непростими з часів Хмельницького).
Те, що Московська держава не збирається дотримуватись Березневих статей, стало ясно на козацькій раді в Глухові на початку березня 1669 року, де мали бути вироблені принципи україно–російських відносин. Ті договірні статті, які були прийняті в Глухові (так звані «Глухівські статті»), стали черговим кроком до «заковтування» української козацької автономії і водночас засвідчили певне «уповільнення темпів» у цьому напрямі—царські воєводи залишались тільки в п'яти українських містах включно з Києвом, воєводам заборонялося втручатись у справи козацької адміністрації і конфліктувати з нею (Многогрішний скаржився, що воєводи займаються здирництвом, і при тому «лають козаків мужиками»). Царський уряд був змушений відмовитися від запровадження в Україні власної податкової та адміністративної систем (як це спробували зробити за доби Брюховецького). Кількість реєстрових козаків зменшувалась до 30 тисяч, козакам заборонялося без дозволу царя переобирати гетьмана. Для охорони порядку гетьману дозволялося мати найманий сердюцький полк кількістю 1000 людей, окрім того, при ньому мав перебувати загін російських стрільців «для охорони». Українські представники домоглися права брати участь у дипломатичних переговорах російських дипломатів щодо справ, які стосувались України.
Після прийняття Глухівських статей Многогрішний відмовився від пропозиції Дорошенка спільно виступити проти Москви. Між гетьманами влітку 1666 року почалась відкрита війна — козаки Дорошенка, підтримані полками південного Лівобережжя, перейшли в наступ на «Сіверського гетьмана», котрий почав просити допомоги у царя Олексія Михайловича. Цар, зацікавлений у статус–кво за Андрусівським перемир'ям з Річчю Посполитою (1667 рік), яке поділило козацьку Україну по Дніпру, надав таку допомогу. До кривавої гри долучився правобережний прихильник польської орієнтації, гетьман Ханенко: він запропонував Многогрішному союз проти Дорошенка і його протектора, турецького султана. Проте щось такому союзу завадило — чи була то обережність пана Дем'яна, який побоювався без відома царя вести переговори з Ханенком, чи образа на останнього через його вперте небажання титулувати Многогрішного справжнім гетьманом (а лише «Сіверським» та наказним), сказати важко. Головне — це те, що Многогрішний розпочав удалий наступ на південне Лівобережжя і внаслідок успішних боїв та агітації за «московську протекцію» зумів переманити більшість населення південних полків (Полтавського, Лубенського, Миргородського) на свій бік, сильно під ірвавши позиції Дорошенка. Наприкінці осені 1669 року Многогрішний опанував майже все Лівобережжя, змусивши свого колишнього приятеля і зверхника Петра Дорошенка до переговорів. Перемога на півдні Лівобережжя гостро поставила питання відносин із Запорозькою Січчю. Проте тут великих успіхів Дем'ян Гнатович не досяг — багато хто з козаків відверто зневажав його через селянське походження (рідкісне як для козацьких гетьманів XVII століття) та підозри в бажанні віддати «в московське неключиме рабство» козацьку Україну. Не додавали лівобережному гетьманові популярності й заходи, спрямовані на обмеження вільного пересування на низ Дніпра, зокрема торгівлі з запорожцями, якою здавна займалось населення південного Лівобережжя.
Утім, головною проблемою гетьмана Дем'яна залишалася… власна старшина. Селянський син, який виявився зовсім не маріонетковим, а вельми самовладним гетьманом, швидко перестав її влаштовувати. Конфіскації маєтностей у прихильників Брюховецького, деякі кадрові призначення викликали чимале невдоволення в її середовищі. А Многогрішний, очевидно, не дуже комфортно почуваючись у шляхетсько–козацькому оточенні, інколи поводився надто недипломатично, ще більше налаштовуючи проти себе «опозиціонерів». Схоже, що Многогрішний намагався призначати старшину на посаду, виходячи з принципу виключно особистої лояльності — такої хиткої за тих часів (так, його висуванці генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральні судді Домонтович і Самойлович візьмуть найактивнішу участь у скиненні гетьмана). Не дуже популярний був Многогрішний і серед козаків — його не вважали вмілим популістом, блискучих перемог за ним не було, та й особливою щедрістю гетьман не вирізнявся. Проте треба бути справедливим — за Дем’яном Многогрішним, людиною дійсно з багатьма вадами та огріхами, все ж не водилося гріха бездумного і безпринципного пристосуванства до інтересів сюзерена Української козацької держави. А саме це зовсім не влаштовувало царських можновладців. Спочатку вони були певні, що з Многогрішним удасться «домовитись», як колись із Брюховецьким. Але вже після укладення Глухівських статей у Білокам'яній почало наростати невдоволення «Сіверським гетьманом», який замість слухняного виконання царської волі почав відверто й відкрито «качати права», хоч і заявляв про свою відданість «царській величності». Навіть той факт, що 1669 року гетьман–селянин не тільки не підтримав повстання Степана Разіна, котрий закликав запорожців і гетьманців іти бити «воєвод і начальних людей», а й допоміг своїми військами придушити виступ донського отамана, не надто підвищило «рейтинг» українського гетьмана у Москві. Роздратування лише посилилося через клопотання Многогрішного про повернення з сибірського заслання кількох козацьких старшин відправлених туди раніше за ворожі Московському царству виступи. Каторжан царські чиновники так і не відпустили, а незабаром і сам Многогрішний дізнався, наскільки гірким є хліб політичного засланця до Сибіру.
Та поки що гетьман досить сміливо і необачно висловлювався стосовно російських планів миру з Річчю Посполитою. «Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого» — згадані слова ретельно записав піддячий М. Савін 1671 року. їх іще пригадають Многогрішному, так само як і спроби розпочати переговори з Дорошенком (що їх необачний Многогрішний не надто приховував, сподіваючись йа можливе порозуміння Москви з Дорошенком) для спільної боротьби проти військ Речі Посполитої, котра намагалась розширити підконтрольні їй українські території, особливо в районі Києва, який спільно боронили козаки ліво- і правобережного гетьманів. Хоча в російських документах ці контакти колишніх приятелів одразу скидалися на очевидну зраду «гетьмана Демка» московському царю… Отож чутки, що з'явились на Лівобережжі восени 1671 року щодо бажання Москви змінити «незручного» гетьмана на «слухнянішого», навряд чи були необгрунтованими. Занепокоєний Многогрішний звернувся до царя — але той мовчав. Гетьман, схоже, втратив самовладання і почав правильну, але запізнілу й досить недолугу за виконанням «кадрову чистку», маючи на меті вигнати зі служби ненадійних полковників (таких як серб за національністю та інтриган за покликанням Дмитрашка Райча, якого Многогрішний поранив). Під час сварки важкий на руку гетьман відлупцював свого генерального суддю Домонтовича, відмовлявся приймати царського представника Неєлова, а стрілецькому офіцерові Танєєву заявив, що хоче чесного розмежування з Річчю Посполитою, аби поляки не прихопили козацьких земель. Схоже, останньою краплею, що переповнила чашу терпіння царських радників, стали прохання мешканців білоруського Гомеля прийняти їх під булаву Многогрішного (а не в опіку царя), на які Многогрішний був готовий погодитись і просив царського дозволу на це. В Москві вирішили, що гетьман–селянин забув, що він аж ніяк не Хмельницький — адже навіть Богдану такі речі теж не завжди вдавалися під час походу 1654-1655 років. Непередбачуваний лідер лівобережної Української козацької держави остаточно перестав улаштовувати Москву, і царським резидентам та опозиційній українській старшині було віддано наказ діяти негайно.