Важкі часи Руїни мало пасували для поширення ідеї Другого Єрусалима, але вона активно відроджується в добу Мазепи і набуває великої популярності в Україні. Ці відголоски доходили навіть до Запорозької Січі — кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до гетьмана Мазепи від 26 лютого 1693 року писав: «истинну рекши, имянно во втором Іеросалиме, в богоспасаемом граде Кіеве». Український хроніст Леонтій Боболинський вніс послання І. Копинського до Яреми Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «Літописця» (1699). Взагалі ця ідея була досить поширеною в академічних колах Києва.
Утім, з особливою силою і новим політичним звучанням вона постає утворах Феофана Прокоповича, надто в його драмі «Володимир» і в «Казаннях» 1705-1706 років. Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме тоді досяг свого найбільшого політичного успіху — об'єднання Лівобережної та Правобережної України під своєю владою. Фактично була відновлена держава Богдана Хмельницького, хоча її майбутнє залишалося під питанням. Це підносило престиж України і значення Києва як її стародавньої столиці й культурного центру Східної Європи та одного з центрів православного світу. Водночас високо зріс авторитет і самого володаря булави Української козацької держави — гетьмана Івана Мазепи. В уяві Феофана Прокоповича постала картина політичної та культурної величі Київської держави великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи та величні пам'ятки його культурної діяльності, зокрема у своєму рідному Києві, який «всі християни одностайно називають Другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Ф. Прокоповича на день святого Володимира 1705 року). І присвячуючи свою драму «Володимир» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого та фактичного спадкоємця київської державної, навіть імперської традиції. На думку професора Юрія Шевельова, у цих творах Ф. Прокоповича ідея Києва як Другого Єрусалима стала настільки ж важливою для української національно–політичної свідомості, як ідея Москви — Третього Риму для свідомості російської. Не втрачаючи традиційного антиримського й аптипольського спрямування, українська ідея Другого Єрусалима могла врешті–решт стати противагою російської концепції Третього Риму.
Проте так сталося, що у військово–політичній боротьбі Києва та Москви поразки зазнав Київ. Це мало колосальний вплив і загалом на долю українсько–російського культурного контакту—конфлікту, і на долю Феофана Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником сили», «давня туга Прокоповича за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов). Після Полтавської битви, що стала катастрофою для Української козацької держави, колишній ідеолог київського Другого Єрусалима став пропагандистом уже навіть не московського «Третього Риму», а ідеологом Усеросійської імперії. Дійсно, було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому перетворенні Прокоповича з прибічника Мазепи — захисника традиційних прав і свобод на палкого прихильника Петра І та його брутальних модернізаторських реформ, які раз і назавжди змінили обличчя як України, так і Росії. Київ якоюсь мірою залишився Другим Єрусалимом навіть у Російській імперії — але виключно як місце поклоніння святим мощам, утративши наприкінці XVIII століття статус потужного культурного центру.
Значною мірою для України мав негативні наслідки відплив культурних сил до нових імперських культурних центрів (чого варті самі лишень імена світочів української та російської барокової культури — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало–Ростовський…), але справа не тільки в цьому. Більш чітка орієнтація спадкоємців Петра І на прямі західноєвропейські запозичення означала, що українська (і білоруська) барокові культури вже виконали свою роль «посередника», частково «вбудувавшись» у загальноімперську. А самій Україні лишився провінційний спокій… Власне у сфері культури початком кінця епохи українського впливу є занепад великого барокового стилю (як у його власне «європейському», так і в українському варіантах) в Росії протягом століття — імперія потребувала нового стильового оформлення, яким зрештою став класицизм та його різновид ампір (фр. «імперія», вперше з'явився у наполеонівській Франції). Символічним завершенням цього процесу стала заборона будувати в Україні церкви в бароковому стилі (1801 рік). Фактично у XVIII столітті поразки зазнали як ідея українського «Другого Єрусалима», так і російського «Третього Риму», поступившись не такій містичній, але цілком життєздатній ідеї побудованої на західноєвропейський лад держави. Держави — «кентавра» з блискучою європейською (чи європеїзованою) культурою еліти і зовсім іншою, більш традиційною культурою основної, щонайперше селянської, маси населення. Після втрати українськими землями будь–яких ознак автономного політичного устрою наприкінці XVIII століття величезна кількість енергійних, талановитих українців почне шукати щастя у новому політичному і культурному центрі їхньої нової гігантської держави — Санкт–Петербурзі, потужно «живлячи» культуру багатоетнічної імперії на всіх рівнях. Це «живлення» було таким помітним, що неодноразово цитований нами М. Трубецькой з повним нате правом твердив, що «невозможно выкинуть из русской литературы Гоголя, из русской историографии — Костомарова, из русской филологии — Потебню…» Проте у цій державі українська політична та культурна «провінція» також матиме своє неповторне місце й обличчя, про що піде мова в наступному розділі.
Розділ VI
Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії
Колонія. Білі коркові шоломи, крижане віскі, свист нагая та чорні спини нещасних невільників, котрих цей нагай шмагає. Прекрасні невільниці- мулатки та інші романтичні принади. Чи не через цей підсвідомий смисловий ряд чимало серйозних дослідників дотепер вперто називають колоніями ті території, які ніяк «не вкладаються» в це визначення? Про шкільні підручники й говорити нічого — там уся історія розписана так, ніби в ній все давним–давно зрозуміла Проте, як ми пам’ятаємо, Андреас Каппелер, зі слів котрого ми дозволили собі розпочати вступ до цієї книжки, вважає історію україно–російських зв’язків недостатньо вивченою навіть сьогодні. Причому це твердження, на його думку, особливо стосується періоду XIX століття.
Так–так, таке відносно недавнє (як для історії) XIX століття виявляється, на думку одного з провідних фахівців з даної проблематики, недостатньою мірою вивченим саме під кутом зору україно–російських взаємин. Здавалося б, ну що там невивченого? Взявши до рук типового сучасного підручника з української історії, вузівського чи шкільного, читаємо про українські землі у складі Російської та Австрійської імперій, їхній колоніальний статус, соціальне й національне гноблення і національне ж відродження українців… А насправді подумати є над чим: це і царська політика стосовно українців та України й реакція на неї,і взаємини українського та російською суспільств і культур у рамках загальноімперської спільноти— « російського народу», контакти й конфлікти, сприйняття росіянами українцівтощо. Саме ці питання спробуємо обговорити в цьому розділі.
Як слушно зазначає вже відомий читачеві А. Каппелер, коли в історичних працях іде мова про російсько–українські взаємини в XIX столітті, найчастіше мають на увазі політику уряду Російської імперії щодо України та українців(наша перша тема для обговорення), при цьому найчастіше не враховується те, що ця політика зазнавала змін і загалом не може бути охарактеризована самим лише загальним поняттям «русифікація». Як відомо, у XVII і XVIII століттях царська влада спочатку не змінювала адміністративний, соціальний і культурний лад в Україні, а згодом здійснила поступові, але рішучі зміни «тихою сапою». Водночас українська старшинська еліта була прийнята до складу загальноімперської (що 1785 року підтвердила знаменита жалувана грамота Катерини II дворянству імперії), її не дискримінували, вважаючи досить лояльною щодо імперії. Схоже, це ставлення походило від традиції сприймати землі Давньої Русі як такий собі імперській центр, ядро, осердя нової європеїзованої Російської імперії, навколо котрого вона формувалась, об'єднуючи так званих «інородців». Приналежність українців до «центру» на противагу неслов'янським «окраїнам» імперії не можна однозначно оцінити як «позитивний» чи «негативний» для них чинник — вона мала свою ціну, адже саме дискримінація національних еліт дозволила зберегти значну національну окремішність полякам, грузинам тощо. Натомість українська еліта зазнавала надзвичайно сильного впливу російської культури. Специфічні козацькі привілеї, що їх російський уряд розглядав як надані ним з його власної волі, поступово втратили значення і були скасовані, а Лівобережна Україна стала звичайною провінцією Росії. Майже одночасно такими самим провінціями стало Правобережжя, що перейшло під скіпетр Романових після поділу Речі Посполитої, та нинішній український Південь — спадок зниклого завдяки Росії наприкінці XVIII століття Кримського ханства.