«Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.
Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.
В С.-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых издании, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии.
Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков, и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступавшим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал–губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета.
Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер–прокурором Св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжениє, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения».
Навколо Валуєвського циркуляра дотепер існує чимало міфів, створюваних прихильниками найрізноманітніших переконань — від версії, що цей документ забороняв українську мову взагалі, до думки, за якої він не був репресивним актом щодо української культури. Як може пересвідчитись наш читач, документ не забороняв говорити українською чи друкувати нею художні твори (подібні ганебні заборони, наприклад, знає історія Великої Британії щодо ірландської мови). Проте для тогочасних реалій Російської імперії це був документ небачений — жодна інша мова не піддавалась у сфері книгодрукування таким репресіям і бюрократичним обмеженням. Чому цього першими «удостоїлись» українці, ми вже говорили вище. З тексту циркуляра видно, що найдужче міністра внутрішніх справ і його команду турбували не стільки явно фантастичні чутки, що українці ладні здійняти повстання і створити власний гетьманат, а довготермінова перспектива — поширення книжок для народу, його освіта мала привести поступово до того, що маленькі гуртки інтелігентів–українофілів (самі по собі не надто небезпечні) могли «розбудити», чи то пак «створити», щось окремішнє, український народ і згодом навіть українську націю. Тому, мовляв, панове українофіли, хочете гратися в українство — грайтесь у вузькому колі, а псувати українськими ідеями вірних селян — «малоросів», котрі говорять майже чистою російською (а не зіпсованою поляками мовою, яку вважають якоюсь «українською») вам зась! До речі, пропагандистські трюки зі сприйняттям однієї мови як «зіпсованої» іншої та заходи проти неї під маркою її «виправлення» є не рідкість також у сьогоднішньому світі — так, іще донедавна турецька влада фактично не визнавала існування курдської мови, вважаючи курдів «здичавілими гірськими турками, які забули правильну турецьку мову». Воістину немає нічого нового під сонцем!
Валуєвський циркуляр добряче налякав українську інтелігенцію. Як писав 1871 року Микола Костомаров, стараннями імперської цензури українська література перестала існувати в межах імперії. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870–х років, коли заборону було послаблено. Не забуваймо також, що до Російської імперії добре пасує і знаменита характеристика щодо її західної сусідки, імперії Австрійської — «абсолютизм, котрий пом'якшується недбалістю».
Отже, український рух, хоч і підірваний заборонами, й далі існував. Проте його сильним конкурентом в Україні став у цей період значно динамічніший, російський за суттю, народницький революційний рух, який приваблював молодих талановитих радикально налаштованих українців найрізноманітнішого походження. Загальновідомо, що серед народників, членів «Землі і волі», «Народної волі» та «Чорного переділу» було багато українців—українське коріння мали Микола Кибальчич, Софія Перовська, Дмитро Лизогуб, Яків Стефанович, в Україні народився Андрій Желябов, який підтримував непогані зв'язки з Михайлом Драгомановим та Володимиром Антоновичем, хоча останні й не поділяли методів політичної боротьби народників… Активна участь українців у загальноросійському народницькому революційному русі — окрема цікава тема, проте ми все ж подамо кілька цікавих фактів, які, може, декому видадуться несподіваними.
Так, син українського священика з містечка Короп на Чернігівщині, Микола Кибальчич (1853-1881), був, мабуть, найкращим у Російській імперії хіміком–практиком, його здібності та чималий винахідницький талант були поставлені на службу революції й терору. Микола, навчившись виробляти в домашніх умовах нітрогліцерин та динаміт, удосконалив їх, зробивши ліпшими за силою вибуху, ніж динаміт Нобеля — знаного шведського винахідника цієї вибухівки. Кибальчич також створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців. Не був чужий народникові–українцю і хист публіциста — 1881 року він написав програмову для народників статтю «Політична революція та економічне питання». Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів на царя і вирішив створити бомбу нового типу, фактично — прообраз потужної осколочної гранати, яка й вирішила долю царя 1 березня 1881 року і почасти визначила подальшу політичну ситуацію в імперії. Після свого арешту в березні того-таки року, за кілька днів до страти Кибальчич, як відомо, розробив проект першого у світі цілком працездатного реактивного літального апарата, проте креслення «бомбіста–терориста» були покладені чиновниками «під сукно». Показовим щодо того, ким уважав себе Микола Кибальчич, українець із походження, є його запис у «Деле о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр ІІ: «Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність — син священика, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення». Проте за вчинок «росіянина» Кибальчича поплатились його земляки — «малороси»: рідним «царевбивці» було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися (нерідкісна практика в Російській імперії — подібне сталося з родичами відомого Григорія Отреп'єва, а на початку XIX століття, такий собі полковник Пугачевський навіть сам порушив клопотання з метою змінити прізвище, яке, на його думку, нагадувало про «бунтівника Пугачова»). Сім’я терориста зазнала репресій — усіх юнаків виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння й переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом Олександра III, сина вбитого царя, було заборонено розбудову містечка Короп, а його мешканцям наказано звести церкву і все життя замолювати гріх земляка — своєрідний відголосок сивої давнини в «модернізованій» Російській імперії, чи не так?