Не менш несподіваною є доля іншої видатної особи з числа народовольців — Софії Перовської (1853— 1881). Вона була не мало не багато правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського (рід Перовських походить від позашлюбних онуків гетьмана, синів Олексія Кириловича Розумовського, які дістали прізвище Перовський від назви села Перове, де колись таємно вінчалися брат гетьмана, Олексій, та імператриця Єлизавета Петрівна, і графський титул). Рід Перовських дав імперії кількох визначних політиків та військових — дядько Софії, генерал Василь Перовський, був генерал–губернатором Оренбурга (про нього дуже недоброзичливо свого часу відгукнувся Шевченко, засланий до оренбурзьких степів: «бездушний сатрап і наперсник царя»). Батько Софії, Лев Перовський, сам був не без революційного «гріха» — замолоду співчував декабристам, проте згодом відійшов від цього руху і на Сенатську площу 1825 року не ходив, зате протягом 1841-1852 років був міністром внутрішніх справ Російської імперії, очолював міністерство уділів, а в 1865-1867 роках обіймав посаду петербурзького генерал–губернатора. Також Лев Перовський керував роботою Комісії для дослідження старожитностей, брав участь у розкопках у Криму і Новгороді, зібравши велику нумізматичну колекцію, яка згодом поповнить Ермітаж. Іще один дядько революціонерки, Олексій Перовський, був людиною більш мирною — його знають під псевдонімом Антон Погорельський і як автора кількох книжок, зокрема відомої повісті–казки «Чорна курка, або підземні жителі» (1829). Цей Перовський не забував і про своє українське коріння — його перу належить збірка повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в Малоросії» (1828).
А ось Софія Перовська пішла іншим шляхом — навчаючись у 1869—1870 роках на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, вона познайомилася з радикально налаштованою студентською молоддю, що наприкінці 1870–х призвело до часткового розриву з родиною (найменша дитина в родині, Софія була улюбленицею матері, яка турбувалася про доньку аж до її трагічної загибелі). У1871-1872 роках правнучка українського гетьмана була серед організаторів гуртка народників — «чайковців», брала участь у загалом безуспішному «ходінні в народ» протягом 1872-1873 років, вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири, виявивши колосальні організаторські здібності та вірність революційним переконанням, що межувала з відвертим фанатизмом. У січні 1874 року Софія Перовська була заарештована і на шість місяців ув'язнена в Петропавлівській фортеці, в 1877-1878 роках була виправдана за судовим «процесом 193–х» (траплялись такі речі в оновленій судовій системі імперії!), влітку 1878 року знову зазнала арешту, але втекла із заслання і перейшла на нелегальне становище. Будучи з 1878 року членом організації «Земля і воля», а після її розколу 1879 року — членом виконкому радикально–терористичної «Народної Волі», Софія брала активну участь у всіх спробах замаху на царя Олександра II, сьомий з котрих, 1 березня 1881 року, 28–річна тендітна дівчина з коротким волоссям (типова зачіска емансипованих дівчат другої половини XIX століття) сама спланувала і здійснила після арешту свого коханого Андрія Желябова, разом з яким Перовська видавала «Робітничу газету». Саме завдяки залізній волі Перовської справу вдалося довести до кінця — царя вбили лише тоді, коли підпільну терористичну організацію вже фактично було розкрито і знешкоджено. Заарештована 10 березня 1881 року, Софія Перовська була повішена 3 квітня того самого року в Петербурзі разом із чотирма іншими організаторами вбивства царя — Желябовим, Михайловим, Кибальчичем та метальником першої бомби в царя під час замаху 1 березня — Рисаковим. За родиною Перовських було встановлено поліційний нагляд, брата Софії Перовської, Василя, заслано до Тобольська на п'ять років. Зрештою рід Перовських занепав…
Фактично єдиним серед усіх народників, хто спробував залучити до революційної боротьби селян (до того ж українських) був Яків Стефанович (1853-1915), котрий походив із Чернігівщини. 1877 року він намагався підняти повстання в селах Чигиринського повіту. Проте цікаво, що для того, аби збунтувати селян, Стефанович та його друзі–народники не вдалися до якихось спогадів про козацькі чи гайдамацькі часи, а звернулися до віри селян в батюшку–царя, фактично надуривши місцевих мешканців фальшивим «золотими грамотами», у яких цар закликав його вірних підданих–селян формувати «дружини» і йти бити панів, забираючи та ділячи їхню землю. До тисячі селян записались у ці таємні «дружини». Усе це дістало назву «Чигиринської змови», котра для селян скінчилась погано—більшість із них покарали батогами (навіть цар–реформатор не скасував тілесні покарання для селян Російської імперії, тоді як їх було заборонено для всіх інших станів). Стефановичу пощастило більше — він учасно втік, але потім таки був заарештований і відправлений на каторгу; з 1883 до 1890 року відбував своє покарання в Якутії, згодом повернувся на рідну Чернігівщину, проте політикою більше не займався.
Українські діячі, такі як М. Драгоманов та В. Антонович, сприйняли захоплення української освіченої молоді ідеями народницького соціалізму негативно, адже народницький рух сприяв відпливу потенційно цінних кадрів з українського руху, а також провокував репресії царського уряду щодо українських діячів. Окрім того, для Антоновича була неприйнятною тактикою терору, котру проповідували нігілісти. Він твердив, що українофіли на відміну від революціонерів–народників хочуть дати народові в руки не ніж чи сокиру, а освіту. Проте читач уже знає, що імперський уряд сприймав ці намагання не менш стурбовано, ніж народницькі теракти. Приводом для нової хвилі боротьби з українським сепаратизмом стали дії самих українських діячів. Як не прикро, одначе в популярній літературі рідко висвітлюється передісторія найповнішої, найганебнішої заборони на українську культуру — Емського указу, хоча сам указ завжди згадують як один із ключових моментів у відносинах українців та Російської імперії в другій половині XIX століття. Подальший виклад історії розробки та прийняття Емського указу ми подаємо за матеріалами досліджень сучасного російського історика Олексія Міллера.
Валуєвський циркуляр, розпад петербурзького гуртка українофілів (котрий існував навколо занепалого 1863 року через брак коштів журналу «Основа») та загальне посилення режиму після польського повстання 1863 року спричинили, за словами М. Драгоманова, антракт в історії українофільства. Новий період активізації українофільства припадає на першу половину 1870–х років, збігаючись із загальноімпер- ським суспільним пожвавленням, власне, становлячи один з його складників. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, перший ректор Київського університету, котрий запропонував проект організації «Київського товариства історії і старовини слов'яно–руської», і Михайло Юзефович, який був одним із членів–засновників Південно–Західного відділу Російського Імператорського географічного товариства та головою Київської археографічної комісії. Саме Юзефович, колишній приятель Драгоманова, Антоновича й Павла Чубинського, видатного етнографа і громадського діяча (сьогодні відомого широкій публіці здебільшого як автор слів українського гімну), значною мірою спричиниться до появи Емського указу. Вже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно–Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал–губернатора О. Дондукова–Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду. Його заступником став П. Чубинський, ділові якості котрого генерал–губернатор поважав, попри те, що 1863 року Чубинського відправляли на заслання через українофільство. Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської так званої «Старої громади», між ними Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, археолог та антрополог Федір Вовк, відомий композитор Микола Лисенко, спеціаліст зі статистики Олександр Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність — у його «Записках» публікувалося чимало історико–етнографічних та філологічних праць на українську тематику, думи й пісні бандуриста О. Вересая, матеріали Г. Купчанка про Буковину, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка (брата Панаса Мирного), збірник історичних пісень