Початком нової доби в стосунках українського руху та Російської імперії став 1905 рік. Розмови про скасування репресивних законів щодо української мови та культури велися вже давно (причому зауважмо — не тільки українськими громадськими діячами, а й імперськими чиновниками, які не розуміли, що за небезпека може йти від україномовних книжок і п'єс; навіть сам автор циркуляра 1863 року, граф Валуєв, сумнівався в ефективності політики суцільних заборон). Проте тільки 1904 року сталися певні зрушення в цьому напрямі — Святіший Синод Російської імперії дозволив надрукувати український переклад Біблії, а Рада міністрів звернулася до Академії наук та київського губернатора з запитом щодо можливості зняти заборони. Відповідь була цілком позитивною — зокрема, відомі філологи Федір Корш та Олексій Шахматов підтвердили, що українська мова є окремою слов'янською мовою, а отже, має право на існування як мова літературна.
Офіційно за царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року в Російській імперії було запроваджено свободу друку, але насправді місцеві чиновники нерідко й далі гальмували скасування Емського указу, посилаючись на брак інструкцій щодо нього (спеціальне розпорядження про скасування заборон на друк українською мовою вийшли аж у травні 1907 року). 1906 року в українських губерніях у склад і Російської імперії розгорнувся небачений за масштабами український культурницький рух — почали з'являтись україномовні газети («Хлібороб», «Громадська думка» тощо). Загалом наприкінці 1906 року вже виходило близько двох десятків українських періодичних видань, які друкувалися в 15 українських видавництвах. Проте чимало газет і журналів майже одразу зникали через брак коштів — за відсутності заможної, зацікавленої в українському русі вітчизняної буржуазії та бідності селянства на наявність широкого кола меценатів годі було сподіватися. Євген Чикаленко, відомий український діяч цього періоду й один з небагатьох меценатів українського руху, писав, що для того аби розвиватись, українська преса потребувала національно свідомого суспільства, а щоб таке суспільство виникло, потрібна була згадана преса. З'явилася ціла мережа товариств «Просвіта» (35 на середину 1907 року), почали відкриватись україномовні відділення в університетах Харкова й Одеси (в Києві це зробити не вдалося через протидію самої ж адміністрації університету). Активно розвивався кооперативний рух в українських селах, котрий давав змогу встановити тривалі зв'язки інтелігенції та селянства.
Більше того — вперше у своїй історії українці дістали можливість легально зайнятися політикою. Виниклі ще в перші роки XX століття партії лівого (соціалістичного) та лівоцентристського спрямування (за практично цілковитої відсутності правих партій) частково легалізувались і почали парламентську діяльність у Першій та Другій Державних Думах (діяли з травня 1905 по червень 1907 року) у складі так званої «Української думської громади». Головні питання, які ставили думські депутати, стосувалися розподілу поміщицьких земель та освіти, а й цього було досить, аби стурбувати уряд і російських правих, адже з думської трибуни українські діячі спробували порушити українське питання в рамках усієї імперії, популяризуючи його.
Д ля царських чиновників була справжнім шоком поява «майже нізвідки» якихось українців, інформація про котрих як про народ заполонила шпальти місцевих видань. Як було не побачити тут небезпечний сепаратизм, та ще й разом з небезпечними лівими, соціалістичними, ідеями? Адміністративний тиск на український рух не припинявся навіть протягом революції. Офіційних заборон тепер не було, однак чиновники різних рівнів, церковні ієрархи забороняли своїм підлеглим передплачувати і читати українські видання, про небезпеку з боку українського руху говорили священики на проповідях у церквах. Поліція постійно шукала приводів для закриття чи призупинення діяльності українських видавництв, газет та культосвітніх організацій. Репресії особливо посилилися після розгону Другої думи в червні 1907 року та ухвалення нового виборчого закону, котрий позбавляв права голосу більшість мешканців імперії, зокрема обмежуючи виборчі права робітників, селян та «інородців». Тому в Третій і Четвертій Думах (діялив 1907—1912та 1912-1917 роках) української громади не було, а в Україні активізувалися праві російські сили. У березні 1908 року за сприяння прем'єра Російської імперії Петра Столипіна в Києві було створено «Клуб русских националистов», який мав боротися проти «польського впливу та українофільства». Після поразки революцій 1905-1907 років російські праві спробували взяти широкомасштабний реванш. Центром цього руху став Київ, а головними дійовими особами — не лише росіяни, а й українці, які вважали себе малоросами, відданими громадянами імперії. Нерідко розкол проходив навіть у межах одного роду — надзвичайно показовою в цьому плані є історія роду Шульгиних(україномовні представники роду писали своє прізвище саме так, а російськомовні, коли їм доводилось писати своє прізвище українською, вживали підкреслено російський варіант « Шульгіни»), котрий мав козацьке походження (з Хорольського повіту Полтавської губернії). Шульгини мали родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Апостолами, Самойловичами). У цій історії як у краплині води відбилося непросте становлення національної ідентичності, того, що означало бути українцем чи росіянином наприкінці XIX — на початку XX століття.
Отже, знайомтеся.
Шульгин (Шульгін) Яків Миколайович(1851-1911) — український історик, громадсько–культурний діяч, педагог. Народився в Києві. 1874 року закінчив історико–філологічний факультет Київського університету. Учень В. Антоновича та М. Драгоманова. Викладав у київських і одеських гімназіях, був членом «Старої громад и». 1874 року за участь в українському національному русі пана Якова заарештували та вислали на чотири роки до Красноярська. Після повернення із заслання працював у банку в Єлисаветграді. 1899 року повернувся до Києва, де викладав історію в гімназіях, співпрацював у журналі «Київська старовина», був членом «Наукового товариства ім. Шевченка» у Львові, членом Історичного товариства Нестора–Літописця та секретарем Українського наукового товариства в Києві. Створив кілька праць з історії Лівобережної України другої половини XVII-XVIII століть. Особливим зацікавленням Якова Шульгина була Коліївщина.
Помітний слід в українській історії залишили і двоє синів Якова Шульгина — Олександрта Володимир.Обидва пішли шляхом батька, взявши активну участь в українському русі. Олександр теж став істориком і публіцистом, громадським і політичним діячем, дипломатом часів української революції 1917-1921 років. Закіничив історико–філологічний факультет Петербурзького університету, викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Був одним з активних діячів українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Центрального комітету Української радикально–демократичної партії (з 1917року—Української партії соціалістів–федералістів, УПСФ). За часів української революції був членом Центральної ради та Генерального секретаріату, з липня 1917 до січня 1918 — генеральний секретар міжнаціональних справ. На цій посаді Олександр Шульгин сприяв порозумінню серед народів колишньої імперії, був ініціатором З'їзду народів Росії в Києві. Брав участь у підписанні 1918 року Брестського миру з Німеччиною та іншими країнами Четверного союзу, за гетьманування Павла Скоропадського був послом Української держави до Болгарії, згодом очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції, брав участь у роботі Ліги Націй. У 1929-1939 роках був очильником Головної Української еміграційної ради. На еміграції Олександр Шульгин не забував і про науку — він став засновником і головою Українського академічного товариства в Парижі, а також віце–президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі. Наукова діяльність сина дослідника Коліївщини була пов'язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії, але він є також автором цілої низки публіцистичних праць, присвячених історії українського національного руху. їхні назви говорять самі за себе — «Політика» (1917), «Україна і червоний кошмар» (1927; фр. мовою), «Україна проти Москви» (1935; фр. мовою), «Без території» (1934), «Державність чи Гайдамаччина» (1934).