Окремим цікавим питанням є те, як ставилися до українців взагалі та українського руху зокрема російська громадськість, а точніше — та її частина, що не солідаризувалась із державною політикою стосовно українців. Адже добре відомо, що в XIX столітті існували вельми щільні зв'язки між освіченими українцями та росіянами, особливо у великих містах України. За словами сучасного дослідника Девіда Сондерса, російська суспільна думка всіх без винятаку політичних таборів першої половини XIX століття ставилася здебільшого позитивно до України й українців. Цікавість до української мови («малороссийского наречия»), літератури та історії була великою, внесок України в загальноросійську та слов'янську культури — загальновизнаним. Як ми вже згадували, Шевченко був популярний не лише серед земляків, а й значною мірою серед російської освіченої публіки, надто ж — ліберальної орієнтації. Так само популярними були твори І. Котляревського, сентиментальні повісті Г. Квітки — Основ'яненка, оповідання та повісті М. Гоголя. Зміни почалися тоді, коли стала змінюватись і політика імперії щодо українців — наприкінці 1850–х років, щойно колишні кирило — мефодіївці повернулись із заслання і змогли публічно заявити про свої погляди. Стосовно кирило — мефодіївців обидва табори російських ліберальних інтелігентів, так звані «слов'янофіли» (виступали за пошук Росією своєрідного шляху розвитку, проголошуючи існування православної слов'янської цивілізації) та «західники» (закликали орієнтуватись на західноєвропейський шлях суспільно — політичного та економічного розвитку) мали не до кінця визначену позицію. Слов'янофіли скоріш виступили проти політизації українського руху, відомий діяч — слов'янофіл О. Хомяков назвав кирило-мефодіївців «малоросами, зараженими політичним безумством». Пантелеймон Куліш у листі до ще одного помітного представника цього самого табору, С. Аксакова, писав 1858 року: «Мы имеем протав себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Мы имеем против себя даже собственных земляков — недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может быть одинакова с будущностию Великорусского народа». Західники (Т. Грановський, О. Герцен) висловлювали певні симпатії до українських прагнень, проте для них проблеми українців не були аж надто важливими — вони прагнули пробудити від віковічної сплячки всі народи імперії, вказавши їм слушний, як їм здавалося, шлях до прогресу. Зокрема, Олександрові Герцену належить фраза про те, що якщо Росія зупиниться у своєму русі вперед, до поступу, «тоді не тільки Польщі, не тільки Україні не ‘слід лишатися з Росією, але слід їм об'єднатися, іти на Москву і розгромити цю велетенську будову рабства».
Російські ж радикали, зокрема народники, також не надавали особливого значення національному питанню, а саме боротьбі українських інтелігентів за визнання українців окремою нацією, однозначно віддаючи перевагу ідеї соціального визволення мешканців імперії з — під гніту самодержавства. «Народницький соціалізм» мав стати панацеєю від усіх негараздів, від яких потерпала царська Росія. Як ми вже згадували, серед народників було багато українців, вони підтримували певні контакти з українським рухом. Проте в цілому українофіли здавалися народникам надто поміркованими й аполітичними, а народники українофілам — вельми небезпечними і, можливо, навіть дещо аморальними, зважаючи на тактику терору. Крім того, українофільські діячі (наприклад, В. Антонович) звинувачували народників у тому, що ті підбурюють українську молодь на небезпечні й непродумані вчинки, себто фактично «крадуть кадри» для розбудови «української справи». Загалом українці, що брали участь у народницькому русі, поступово асимілювалися більш потужним російським середовищем.
Попри всі розходження соціалістів — народників і соціал — демократів 1890–х років — початку XX століття, їхнє ставлення до українського національного питання було навдивовижу схожим: найдужче важила солідарність на основі класових моментів, а національне питання мало бути розв'язане тільки після революційних перетворень у російському суспільстві. Зокрема, погляди ідеологів російської соціал-демократії до 1917 року на українське питання були плутаними, суттєво залежали від ситуації. Дехто з них схилявся до ідеї вільної федерації народів Російської імперії. Більшовики ніколи не втрачали шансу покритикувати імперський уряд за антиукраїнські заборони, як це робив Г. Петровський. Щоправда, Володимир Ленін мав свій, далеко не простий, погляд на національне питання. До 1917 року він уважав, що всі нації мають повне право на самовизначення аж до відокремлення, проте чим більше можливостей буде надано таким націям на практиці, тим менше вони мусять цього прагнути, адже в соціалістичній державі всі їхні права і так будуть захищені, а прагнення — враховані. Члени РСДРП твердили, що цілком законне відокремлення націй пригноблених від нації гноблячої (націоналістичні прояви з боку перших Ленін на словах розцінював позитивно — до певного часу) не означає прагнення до творення малих держав замість великих, де сконцентровано пролетаріат, який має стати вибухівкою для світової революції (і взагалі великі держави «більше служать інтересам мас і прогресу»). А будь — що, що розділяє пролетарів, соціал — демократи вважали безперечно шкідливим. Такі суперечливі погляди Леніна та інших більшовицьких лідерів дошкульно критикував у перші роки Першої світової війни український марксист Леонід Рибалка — Юркевич, котрий мешкав у Женеві, там само, де й майбутній вождь світового пролетаріату. Юркевич резонно питав у Леніна на сторінках своєї брошури «Русские социал — демократы и национальный вопрос»: то чи більшовики є прихильниками самовизначення народів, чи ні? Підозри (як показала історія, вельми слушні) у Юркевича викликали тези Леніна про «добровільну відмову націй від відокремлення (див. вище), ідея того, що демократична російська республіка надасть усім націям колишньої імперії всі необхідні права, а особливо — ленінська ідея «злиття націй» для подальшої боротьби проти соціального гноблення — те, що Ленін називав «пролетарським інтернаціоналізмом». Юркевич звинувачує Леніна в тому, що цією ідеєю той прикриває звичайну асиміляцію панівними націями націй пригноблених, а «визнання скінченності подальшого злиття націй» ніяк не можна узгодити з правом на самовизначення, тому ця теза є нічим іншим як гаслом войовничого імперіалізму. Слова Юркевича дуже скоро виявилися пророчими.