Проте поки що більшовики були невеликою і не надто впливовою радикальною партією. Інші російські партії лівого та крайнього лівого спрямування (есери, анархісти) так само не бачили потреби в «національній обмеженості», вважаючи все це вчорашнім днем і шкідливою для побудови їхніх утопій справою. Цікавішим було ставлення до українського питання налівоцентристських партій та організацій в імперії початку XX століття. Мова йде щонайперше про ліберальну «опозицію його величності» — кадетів, котрі мали багато прихильників в Україні та серед власне української інтелігенції, котру приваблювала поміркована кадетська програма, яка передбачала реформування імперії до чимдалі більшої демократизації. Лідери партії конституційних демократів (скорочено КД, кадетів), такі як Павло Мілюков та Петро Струве, визнавали наявність українського питання. Проте кадети були насамперед патріотами Великої Росії, хай і виступали за її демократизацію, тому прагнули зміцнити її шляхом поступок окремим народам, перш за все тим, що вже являли собою повноцінні нації, хоч і без державного статусу. Малися на увазі зосібна поляки та євреї — пом’якшити політику щодо них закликав Струве. Про українців, білорусів і литовців та їхні політичні права мова не йшла — це вважалося зайвим. Проте безглузді, на думку російських лібералів, заборони української мови мали бути скасовані, аби спрямувати український рух з небезпечного для імперії політичного річища в цілком мирне, культурницьке. Гадаючи, що насправді розбіжності між українцями та росіянами є мізерними, чимало російських лібералів уважали, що поступки в культурній сфері можуть навіть загалом зняти «українське питання» з порядку денного — мовляв, український рух існує лише поки його забороняють, як реакція на імперську політику (такий погляд на проблему дотепер трапляється у висловлюваннях окремих російських політиків, що претендують на аналіз подій сторічної давнини). Під тиском кадетів — українців лідери партії виступили на захист українських національно — культурних прав з думської трибуни — зокрема, 1909 року це зробив Павло Мілюков. А 1913 року проти антиукраїнських обмежень і заборон виступили як кадети, так і чимало найнесподіваніших осіб — більшовик Петровський (згодом відомий діяч Радянської України), близький до трудовиків Олександр Керенський, волинський єпископ Никон (останній, як і кадети, вважав, що ліпше дозволити українцям школу їхньою рідною мовою, ніж заборонами розпалювати «мазепинство»). У цілому ж варто погодитися з Т. Гунчаком та Я. Грицаком — українські діячі дореволюційного періоду мали чудову нагоду переконатися, що навзагал ліберальна російська інтелігенція, навіть опозиційно налаштована щодо царського режиму, не надто схильна до ідеї надання українцям якихось політичних прав, тим паче, якщо це загрожуватиме цілісності імперії. Натомість позиція радикалів теж була багато в чому схожою, хоча (як у випадку з більшовиками) і дещо більш невизначена. Згодом ці підозри вагомою мірою справдилися під час української революції.