Загалом неважко помітити, що і в першій, і в другій половині XIX століття більшість російських авторів підкреслювала приблизно ті самі риси українців, що дає змогу говорити про складання певного етнічного стереотипу. Проте цікаво, що в другій половині століття, очевидно, паралельно з процесом розгортання диікусій щодо того, ким є українці й чого вони хочуть, а також із розквітом українофільського руху, негативні чи підкреслено — карикатурні риси, «притаманні» українцям, поступово стали превалювати над наївною ідеалізацією тих-таки українців багатьма росіянами, на відміну від попередніх десятиліть, коли взагалі образ був позитивним.
Наслідком стало викшталтування десь у середині XIX століття специфічного образу так званого «хохла». Абсолютна більшість населення українських губерній, українські селяни, які й далі жили в традиційному україномовному світі, сприймались як доброзичливі, сумирні, колоритні, але загалом «некультурні», «дурні» «хохли» (походження терміна очевидне: вже в XVI столітті російські джерела називають українських козаків «хохлачами» через особливу зачіску — оселедець. Це слово досить рано стало сприйматись як позначення національності — так, один із соратників донського отамана Афанасія Булавіна, котрий 1707 року зчинив повстання проти Петра І за права і вольності Тихого Дону, мав прізвище-прізвисько «Хохлач», схоже, через своє українське походження). Як слушно вважає сучасний український дослідник Ігор Лосєв, чимало (якщо не більшість) росіян цього періоду були цілком щиро переконані, що всі відмінні від росіян риси українців (пов'язані з мовою, культурою, традиціями) є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати за умов міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських культурних формах. Звісно, це пов'язане насамперед з відносно швидкою русифікацією українських міст (не відверто насильницькою, як інколи можна прочитати, справа, либонь, в іншому — у престижності російської мови, котра поступово стала мовою освічених верств імперії саме в XIX столітті, витримавши серйозну конкуренцію з французькою) і тим, що українська мова збереглася практично всюди в сільській місцевості.
З цим першим стереотипом був пов'язаний і другий — стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності всього українського, його орієнтації на минуле. За тими уявленнями, надбання української культури (у широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. Якоюсь мірою такому сприйняттю сприяла діяльність декотрих українських діячів, що вважали за «єресь» проти української справи будь — який відхід від традиційних культурних зразків, перетворивши, наприклад, ту ж таки творчість Шевченка на культ. Утім, поступово талановита українська молодь насмілилася відійти від «свого собачого обов'язку бути просвітителями народу», ставши творцями мистецьких зразків справді високої якості. Українська культура, звісно ж, тільки збагатилася через появу в ній модерних течій, суголосних тогочасним європейським культурним тенденціям.
Із цього стереотипу архаїчності випливав стереотип, згідно з яким українська культура є виключно таким собі «фольклорним феноменом». Багатьом росіянам здавалося, що їхні сусіди чимось схожі на відомого персонажа Шельменка з драми Григорія Квітки — Основ'яненка про Шельменка — денщика. Як наслідок, укорінилося поблажливо—іронічне ставлення до українців, як до людей досить простих, елементарних до примітивності, незлих, але лукавих і доволі хитрих (проте ця хитрість не сприймалась як ознака розуму), із цілком одновимірним мисленням, таких собі «селян», «дітей природи» без особливих психологічних проблем і властивостей. Можливо, і на початку XX століття це було якоюсь мірою продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще першої половини XIX століття, коли в російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей і пляшущей Малоросии».