Україна та Росія. Як брати горщики побили

Носіями «малоросійської свідомості» була українська еліта — шляхта, що виросла після Хмельниччини, і для неї переяславський міф був наріжним каменем розуміння стосунків між Великою і Малою

Росією. Вельми показовим у цьому плані були як козацькі літописи, так і публіцистичні твори, серед яких відрізняється поема «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, перекладача генеральної військової канцелярії при останньому гетьмані Кирилі Розумовському, написана 1762 року у формі діалогу двох вищезгаданих дам. При цьому Великоросія виступає в ролі такої собі любительки цікавих історій про минуле, розпитуючи свою співбесідницю про те, чим та відома в історії. Малоросія (чиї розгорнуті відповіді займають більшу частину тексту поеми) докладно розповідає про себе та про подвиги своїх синів, а також про те, що її намагалися підкорити сусідні володарі, проте не змогли:

Не раз, не два, тут можна і треба сказати,
Багато їх хотіло мене нахиляти.
І кримський хан та й інші бажали володіть,
У владу свою взять або одоліть.
Та з них ані до кого гетьман не захотів.
Хмельницький військо скликав і всіх підбадьорив:
Російському цареві про себе сповістив,
Піддавши Україну, і сам він покоривсь.
Боярин був російський, що звався Бутурлін,
При нім в Переяславі присягу дав він.
А взяв під свою руку російський цар нас,
Ствердив здобуте право усім навсякчас.
І польські привілеї також не змінив,
Чини раніше дані усі потвердив.
А щоб пізнала краще мої вірні служби,
Скажу, що нас приводить взаємно до дружби:
Чини нам і російські царі прибавляли,
До наших, до колишніх свої додавали…

(Переклад В. Шевчука)

«Мала Росія» нагадує «Великій», що вона присягала не їй, а їхньому спільному цареві, твердячи, що фактично вони — дві різні країни, які об'єднує царська династія. Такий самий менталітет непідкореного, свідомого своїх прав народу наявний і в іншого автора цього часу — священика Київського Флорівського монастиря Максима Плиски, автора поетичного «Сказання про Малу Росію і про біди, які в ній були». Він, називаючи свою батьківщину водночас і Україною, і Малою Росією, твердить, що служба цареві була добровільним вибором «Хмельницького і Вкраїни». Подібні твори писалися заради «честі, слави й оборони усієї Малої Русі».