Утім, якщо в XV столітті темпи просування литовської влади на схід і уповільнились, то принаймні
величезні території українських і білоруських, а частково й російських земель вже були об'єднані ідеєю служіння великому князеві Литовському. Важливо, що він, цей великий князь, почав сприйматися не як чужоземний володар, а фактично як свій. «Останні язичники Європи» почали швидко змінюватися, засвоюючи більш розвинені форми державного устрою від своїх васалів. Так, із семи відомих нам синів засновника правлячої литовської династії князя Гедимінатроє стали православними, діставши на додачу до язичницьких литовських іще й руські імена (Наримунт став також Глібом, Коріат — Михайлом, а Любарт — Дмитром). А з дванадцяти синів Ольгерда (онуків Гедиміна) православними були вже аж десять, серед них, скоріш за все, і Ягайло, котрий згодом став католиком і заснував знамениту династію Ягеллонів. Навіть язичницькі імена князівським синам дають дедалі рідше, представники династії Гедиміновичів стають усе більш «руськими». Норми руського судочинства беруться за основу литовської судової системи (знамениті Литовські статути багато в чому наслідують «Руську правду» Ярослава Мудрого), старобілоруська (чи все ж староукраїнська — розрізнити їх у цей час непросто) мова стає офіційною мовою Великого князівства Литовського настільки міцно, що документів, написаних власне литовською, не збереглося взагалі. Єдиним слабко «обрусілим» регіоном князівства якийсь час лишалася Жемайтія (Жмудь), але особливої політичної ролі вона не відігравала вже починаючи з XV століття. Аристократія Литовської держави складалась як з литовсько — руських, так і з питомо руських родів — причому і князівських, і боярських. Як мінімум двічі руська (україно — білоруська по суті) еліта князівства зазнавала страшних утрат — у програних битвах на Ворсклі (12 серпня 1399 року) та на річці Швентої під містечком Вількомир (1 вересня 1435 року), коли число вбитих лише самих князів вираховувалося десятками; проте це не підірвало її позицій, сильних аж до самої Люблінської унії 1569 року й початку домінування польських політичних і культурних впливів у Великому князівстві (цьому не завадили династійні Кревська та Городельска унії 1385 та 1413 років відповідно, за якими Польща і Литва отримували єдиного короля, проте лишались окремими державами). Навіть на початку XVII століття невідомий нам патріот «Литовської Русі» написав на звороті одного з аркушів Литовського статуту 1588 року цікавий віршик (цит. за М. Грушевським):
Усе ж розширення Великого князівства Литовського не було безмежним — край йому поклали принаймні дві обставини. Першою була експансія Великого князівства Московського на захід, другою — зміна позиції багатьох руських князів, які раніше вітали прихід литовців. Проте спочатку трохи про те, як і чому звернули свій погляд на захід московські князі. Як ми вже згадували, поки литовські князі Гедимін та Ольгерд об'єднували білоруські й українські землі навколо Вільни, на північному сході виріс осередок, який почав об'єднувати навколо себе північно — східні князівства Русі. Цим осередком став спершу Володимир — на — Клязьмі, а з початку XIV століття — Москва (протягом XIV–XIV століть держава московських князів називалася Великим князівством Московським). Ліквідуючи один по одному уділи та приєднуючи їх, звільняючись від татарської влади (вирішальним тут стала навіть не знаменита Куликовська битва, а відоме «стояння на річці Угрі» 1480 року, бо великий князь Іван III не платив ханові данини ще з 1476 року), московські князі встигли на кінець XV століття створити потужну, досить централізовану державу. Вони приєднали Твер, Рязань, Новгород і почали приєднувати сіверські князівства, де й зіткнулися з Литвою.