Через це в усій довгій і непростій історії україно-російських взаємин (представлених у XVI–XVII століттях на міждержавному рівні — стосунками Великих князівств Литовського та Московського, а згодом останнього — з Річчю Посполитою, а крім того, і відносинами козаків та їхніх лідерів з московськими владними колами. Саме про останній тип відносин піде мова в цьому розділі) українські радянські історики почали посилений пошук осіб та подій, які свідчили б про давнє прагнення українців покінчити з власною історією і «розчинитися в російському морі». За будь — яку ціну мала бути доведена теза про те, що й до Богдана Хмельницького чимало козацьких ватажків (особливо лідерів «козацько — селянських повстань») прагнули «возз'єднання» з Москвою, котра буцімто одна могла забезпечити братам — українцям вільний розвиток і щасливе майбутнє. Звісно, всі епізоди, які свідчили не на користь декларованій тезі, підлягали повному замовчуванню або сильному викривленню. Тому в радянських історичних працях та науково-популярній, рівно як і художній, літературі починаючи з повоєнного періоду, читач не знайшов би ні участі українських козаків та аристократів у подіях грізного Смутного часу початку XVII століття, ні походу Сагайдачного на Москву 1618 року, ні інших суперечливих епізодів україно — російського минулого. Водночас після розпаду радянської тоталітарної системи і послаблення контролю над історичною наукою чимало українських авторів спробували відновити лакуни в історичному минулому українців, активно взявшись за популяризацію історії заледве не самих лишень україно — російських конфліктів і суперечностей.
Далі ми спробуємо хоча б схематично розглянути, як складалися стосунки між українським козацтвом і його елітою — старшиною— та Московським царством у XVI — першій половині XVII століття. Наша «мандрівка» почнеться з початку. З тієї далекої епохи, коли в неозорих українських степах з'явилися ватаги погано оплачуваного, ніким офіційно не визнаного, але напрочуд активного козацтва (як українського, так і російського, з помітним тюркським впливом). Було воно водночас як головним болем місцевих річпосполитських та московських урядовців, так і єдиною справжньою силою, здатною захистити величезне степове й лісостепове прикордоння від татарського набігу чи допомогти тим-таки урядовцям пошарпати сусідські землі. Звістки про «своїх» козаків (донських або волзьких), а то і про козаків «чужих» — «литовских людей черкас, хохлы имущих на главах», усе частіше починають надходити до Білокам'яної. Звістки ці не завжди були втішними: так, козаки нерідко шарпали купців та навіть посольства, з них же набиралися загони охочих рушити походом на прикордонні московські міста — чого — чого, а прикордонних конфліктів, так само як і великих воєн між Московською державою та Великим князівством Литовським, у XVI столітті не бракувало. Так, уже один з перших «гетьманів» українського козацтва, Євстафій (Остафій, Остап) Дашкович, бувши черкаським та канівським старостою, зарекомендував себе як невгамовний прикордонний вояк, покровитель козацьких загонів, організатор походів на татар і турецькі міста, а також на Москву та зайняту московськими військами Сіверщину (1520–1530–ті роки).
Але водночас почала вимальовуватися й інша конфігурація, що передбачала спільні дії московського війська й козаків проти татар, — запорожцям, підданим іншої держави, «ненав'язливо» пропонувалися царські гроші за певні послуги, що полягали у наданні розвідданих, допомозі в охороні кордонів тощо. Частина козаків навіть погоджувалась переселятися за московсько — литовський кордон, офіційно вступаючи на московську службу — царю були дуже потрібні ратні люди на прикордонні. На думку сучасних українських і російських дослідників, перші серйозні спроби співпраці царського уряду й козаків пов'язані з іменем славетного українського князя, ватажка запорожців Дмитра Байди — Вишневецького, а саме з тим епізодом його біографії, котрий має стосунок до служби князя Іванові Грозному в 1558–1561 роках. Саме тоді московські війська вперше вирушили далеко в степ проти татар і, разом з українськими козаками та черкесами, вчинили цілу низку нападів на турецькі міста в Північному Причорномор'ї. Проте, як відомо, співпраця князя Дмитра і царя невдовзі скінчилася, химерна доля повела Вишневецького до його трагічного апофеозу в Стамбулі, а козаки набули цінного досвіду. Протягом наступного десятиліття не один козацький лідер із числа українських князів чи звичайних степових добичників у той чи той спосіб став відомий цареві та його слугам — так, з войовничим князем Богданом Ружинським московські урядовці намагалися встановити контакти для спільних дій проти Криму, також якийсь час служили Москві такі собі козацькі ватажки Онишко й Гаврило, котрі згодом повернулись до Великого князівства Литовського. На те були причини — Іван Грозний оголосив війну Литві (котра вступилася за Лівонський орден, розгромлений царем у ході так званої Лівонської війни 1558–1583 років).