Коротка хроніка подій: козацькі посольства відвідували Москву в лютому та грудні 1625 року, взимку 1626–1627 років; 1631 року до козаків приїздив царський посланець, такий собі Гладкий, із царськими грамотами і закликами служити царю проти Речі Посполитої. Однак якщо московські дипломати розраховували на симпатію православного населення Речі Посполитої чи хоча б на його нейтралітет у Смоленській війні, вони сильно помилилися в розрахунках. Козаки, як ми вже зазначали, взяли в ній активну участь — на боці Речі Посполитої. Роздратування козацьких низів проти уряду було заспокоєне старшиною, і «московський вектор» козацької політики так і лишився нереалізованим на практиці.
Загалом складається враження, що в цей період запорожці не сприймали московського царя як справжнього захисника їхніх інтересів (а скоріше як тимчасового роботодавця, а зв'язки з Москвою — як такий собі непоганий спосіб тиснути на власний уряд). Не допомагала в цьому й етнічна та мовна близькість українців і росіян (яка почасти перекреслювалася чималою кількістю великих і малих розбіжностей — чого вартий лише той факт, що сам зовнішній вигляд козаків — «запорогів» з їхніми чубами та відсутністю бороди сприймався багатьма мешканцями сусідньої держави як «блудоносный богомерзкий образ» — просто час, коли цар Петро почне власноруч стригти власних бояр, іще не настав). Про сприйняття українцями росіян і навпаки — див. попередній розділ.
Не все було просто і з тим чинником, який, на думку багатьох сучасних і деяких тогочасних діячів, мав найбільшою мірою об'єднувати козаків і підданих московського православного царя — себто з тією-таки православною вірою. Вже йшлося про те, що козаки (на відміну від деяких українських церковних діячів) у цей період загалом не бачили в царі природного захисника православної віри, тим паче такого, котрий мав би якийсь священний статус. Козацька військова демократія, хай би якою архаїчною вона була за своєю суттю, все-таки формувалася за умов «шляхетської демократії» Речі Посполитої, і тому служіння монархові (першому серед рівних) сприймалось як почесний, лицарський обов'язок; і саме в цьому значенні називали себе слугами (наприклад, царськими) українські козаки та їхні гетьмани вже наступної, після переяславської, доби, маючи на увазі те саме «збройне» служіння, достоту як «слугами» своїх володарів уважали себе горді європейські лицарі чи японські самураї. Водночас і ранні ватажки волелюбних низових відчайдухів, і гетьмани доби козацької державності, звісно, були вельми своєрідними «покірними слугами» і «найнижчими підніжками» різноманітних царських, королівських, ханських та султанських величностей. Принаймні в ситуації явного й невідворотного «конфлікту інтересів» держави-протектора і козацтва більшість козацьких лідерів діяли у чомусь схожим чином. Вони дбали не стільки про те, як би за будь — яку ціну догодити своєму коронованому панові (інколи без його фактичної наявності вони не мислили свого політичного буття як гетьмани Війська Запорозького), скільки про певні інтереси того-таки Війська Запорозького (ясно, не забуваючи при цьому й про себе особисто). Це, звісно, не робило їх ідеальними «слугами» (в будь-якому сенсі) жодної держави (може, було це і з причини тривалої відсутності повноцінної власної держави — тобто «козацької»). Так, не варто надміру ідеалізувати наших козацьких пращурів, проте й особливої схильності до справжнього лакейсько-холопського статусу і таких самих функцій за ними не спостерігалося.
Тому ставлення царя московського до своїх підданих (яке коротко сформулював Іван Грозний: «А миловать мы своих холопий вольны, и казнить вольны») не могло здатися козацькій спільноті аж надто привабливим, так само як і вшанування царськими підданими свого монарха як «богорівного», «с чрева матерна помазанного на царство». Тим більше, що самі ці козаки нерідко були свідками чи навіть безпосередніми учасниками знетронення або того-таки помазання на царство володарів Московської держави епохи Смутних часів. А звідси — і обережне ставлення до переходу «під царську руку» (що зовсім не виключало активного застосування цієї ідеї як погрози на адресу власного, річпосполитського, уряду). Утім, хочемо ми цього, чи ні, але саме козакам (і українським перш за все) належить чимала заслуга в тому, що у другій половині XVI — першій половині XVII століття державний кордон Речі Посполитої і Московського царства не став пролягати ближче до Варшави і Вільна, а просунувся на схід, у напрямку Москви.
Проте кілька десятиліть непростих козацько-московських стосунків перед початком Хмельниччини все ж дали певні зміни в сприйнятті українським козацтвом (і його лідерами) і московським урядом одне одного. Розпочавши з певних обопільних інтересів, викликаних потребою в захисті довжелезного степового кордону, володарі гетьманської булави та шапки Мономаха неодноразово ставали ситуативними союзниками. Водночас серйозних передумов для тривалої співпраці в XVI — першій половини XVII століття не виникало через навзаємну недовіру та зайнятість «на інших фронтах» — царі мали вдосталь клопоту, намагаючись поглинути і «перетравити» географічно ближчі автономії (зокрема, козацтва Волги, Дону), а українські козаки робили спроби вписатись у соціальну структуру Речі Посполитої. І якщо спроби перших зрештою виявились успішними, хоч і не одразу, то українські козацькі прагнення так і не були реалізовані, що створило ґрунт для подальшої політичної співпраці та культурних узаємодій з північно-східним сусідом — уже за доби Хмельниччини.