Розділ IV
Шлях до Переяслава і від нього
Переяслав 1654 року доволі випадково став символом віковічного українсько — російського єднання, адже він не сприймався як такий тими сторонами, що укладали угоду 1654 року. Українська сторона бачила в ньому можливість вижити політично, російська — «повернути втрачене» і підкорити сусідів. Зрештою обидві досягли бажаного результату — українці на короткий, росіяни на значно довший термін.
Не таїна, що Переяслав 1654 року дотепер лишається важливим елементом уявлень росіян та українців про їхнє спільне минуле. Про неоднозначність його сприйняття свідчить хоча б те, що 1995 року соціологічні опитування українських громадян показали: 67 % з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15 %, але при цьому з числа тих самих опитаних «за» незалежність України висловилися 61 %, «проти» — 31 %. На жаль, політична кон'юнктура тривалий час не давала змоги українським і російським політикам та інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання. Як ми вже говорили, дуже довго Переяслав поставав таким собі універсальним міфом, який використовували майже для всього — від категоричного твердження про повну самодержавну владу царя над Україною до такого самого категоричного її заперечення; він був як символом логічного завершення окремої української історії, що далі ставала частиною історії «загальноросійської», так і ознакою підтвердження автономного статусу козацької державності; цю угоду сприймали і як успіх, і як незрівнянну в українській історії трагедію. Справа ще й у тому, що, за висловом класика російської історичної літератури Василя Ключевського, обидві сторони сховали правду про цю угоду.
Яким же був українсько — російський шлях до Переяслава, і потім — геть від нього? В цьому розділі ми спробуємо коротко висвітлити деякі цікаві моменти, пов'язані з російським вектором політики українських гетьманів, щонайперше «від Богдана до Івана» (постаті Хмельницького і Мазепи важливі для нас як символи «єднання» і «розриву» українського з Росією, хоча, звісно, тут не все так просто, як зможе переконатись наш читач), а також часів останніх трьох українських гетьманів — доби остаточного занепаду українського політичного складника цих непростих відносин.
Отже, Богдан. «Геніальний політик, мислитель і полководець, творець національної держави», «нерозважливий руйнівник річпосполитської єдності», «визволитель православних українців (а також білорусів) з лядської неволі», «народний герой», «революціонер» (адже в багатьох сучасних виданнях ідеться про «українську революцію», не гіршу за нідерландську та англійську), «гарячий прихильник єдності слов’ян» або «возз'єднання з братнім народом», а за сумісництвом «батько збреханий козацький,//Що юртував наш люд простацький, // Присягами дурив Ляхву,//3 її сліпим вельможним панством,//І хана з хижим азіяцтвом,//І церкволюбницю Москву» (П. Куліш) тощо.
Як відомо, першою спробою дипломатичних контактів Богдана Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем став лист українського гетьмана від 8 червня 1648 року, у якому були викладені пропозиції щодо військової допомоги українцям, а також запрошення царя посісти престол Речі Посполитої, вакантний після смерті Володислава IV. У принципі така ідея виникала в історії Московської держави й Речі Посполитої не вперше — ще Іван Грозний подумував над таким проектом, однак на заваді завжди ставала колосальна розбіжність політичного устрою двох держав. Ідеї ж приєднання чи возз'єднання України та Росії в цьому листі, як уважають сучасні історики, все ж немає — адже навіть сама концепція української козацької державності як така на той момент іще не визріла. Немає ідеї «підданства» і в наступних листах гетьмана від 1648 року до прикордонних російських воєвод, де йдеться про можливість козацької служби цареві проти татар. Козаки в цей час іще не хотіли поривати з Річчю Посполитою, і тому говорити про політичне перепідпорядкування Січі було недоречно. Натомість гетьман з обуренням писав про те, що Москва, схоже, збирається допомагати полякам в боротьбі з козаками і татарами (за польсько — московською угодою 1647 року це було цілком імовірно), і «прозоро натякав» воєводам, що в такому випадку він може навідатись до них разом з ордою. Занепокоєний цар наказав прикордонним гарнізонам бути в повній бойовій готовності, але не провокувати «черкасів».