Важливою віхою у відносинах Хмельницького з сусідами стала поразка козацького війська в битві під Берестечком влітку 1651 року, після котрої, у масах козацтва, селян і міщан почало наростати дедалі більше незадоволення своїм гетьманом. Масові переселенські рухи на Слобідську Україну, що розпочалися саме після Берестечка, гетьман сприйняв як зраду — він вимагав від московських воєвод не приймати втікачів і не надавати їм земель для поселення на території Московської держави: фактично той процес, котрий українські історики згодом будуть називати «розширенням українських етнічних територій», був для Богдана Хмельницького нічим іншим, як масовим дезертирством!
Після Берестечка Земський собор (найвищий становий орган влади в тогочасній Московській державі, який періодично скликався царем і складався з членів боярської думи, верхівки духовенства, а також виборних делегатів від дворян та міщан) висловив ідею прийняти в підданство Військо Запорозьке (скоріш за все, без території, за умови переселення) — це зовсім не влаштовувало Хмельницького, хоч і давало надію на майбутні дипломатичні успіхи на «московському фронті» (1652 року до Москви їздив посланець гетьмана Іван Іскра). Фактично сторони товклися на місці аж до вирішального для україно-російських взаємин цього періоду 1653 року. Саме взимку 1652–1653 року переговори пожвавлюються — сторони обмінюються посольствами (Семена Богдановича — Зарудного, згодом Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського до Москви, Якова Ліхарьова до Чигирина). Причиною цього пожвавлення стало те, що цар і його радники зрозуміли: Річ Посполита сильно виснажена війною, так само як і козацька Україна. Отже, є шанс утрутитися в боротьбу без аж надто великого ризику. Проте спочатку царські дипломати спробували розв'язати проблему мирним шляхом — через переговори з Річчю Посполитою добитися переходу Війська Запорозького під владу Москви. Зробити це їм не вдалося через непоступливість Варшави, котра за будь — що хотіла відвоювати козацьку Україну. Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація для держави Хмельницького — Молдавія, Валахія та Трансільванія тимчасово об'єдналися в коаліцію з Річчю Посполитою (через спроби Богдана зробити свого сина Тимоша спадкоємцем молдавського престолу). За таких умов, ураховуючи непрості відносини з основним союзником, Кримом, Богдан Хмельницький вирішує одночасно розіграти дві дипломатичні «шахові партії» — «турецький» та «російський» «гамбіти». З турками вдалось досягти порозуміння, і османський посол Мехмед — ага привіз у травні 1653 року до Чигирина дари та клейноди (булаву, бунчук, прапор і парадний кафтан), а також грамоту від великого візиря Мустафи, у якій ішлося про згоду взяти Військо Запорозьке в підданство. Проте, як уважає сучасний український дослідник Віктор Горобець, гетьман мав сумніви щодо реальних можливостей Османської імперії надати допомогу козакам (турки вели важку війну з Венецією на Середземному морі) і тому не дав остаточної позитивної відповіді на турецькі пропозиції, водночас здійснивши черговий «викид інформації» про турецькі плани в бік Москви (через досвідченого дипломата, свого генерального писаря Івана Виговського, майбутнього гетьмана). Це не на жарт стурбувало Кремль, адже стійка конфігурація Чигирин + Стамбул змінила б усю розстановку сил у регіоні, причому зовсім не на користь Москви. Тому українсько — російські переговори зрештою досягли помітного результату (цьому сприяла і діяльність нового московського патріарха, знаменитого Никона). 22 червня 1653 року цар, який ще двома днями раніше уперто відмовлявся вести мову про порушення миру з поляками, надсилає грамоту до українського гетьмана з пропозицією «прийняти Військо Запорозьке з городами і землями під свою високу руку». Саме таке знамените рішення зафіксував і Земський собор у жовтні 1653 року, а російські війська дістали наказ готуватися до війни з Річчю Посполитою.
Остання спроба Хмельницького перемогти Річ Посполиту своїми силами (літньо — осіння кампанія