Ось і тут гетьман Мазепа відчув небезпеку — адже пригадаймо, саме так колись було заарештовано в російсько — українському таборі Самойловича. Гетьман удруге посилає до Карла вірного Бистрицького, але 23 жовтня до гетьманського табору під Борзною несподівано примчав небіж Мазепи Андрій Войнаровський, що попередив дядька про наближення кінноти Меншикова. Вранці 24 жовтня Мазепа залишив свою столицю, взявши з собою до табору Карла XII всю генеральну старшину, трьох полковників, частину скарбниці та невідому точно кількість козаків зі складу трьох реєстрових і п'яти найманих полків (шведські джерела називають цифри від 3 до
5 тисяч українських козаків, що прибули до табору Карла XII). Решта війська мала захищати Батурин до повернення Івана Степановича разом зі шведами. 28 жовтня гетьман Мазепа перейшов Десну і, схоже, виголосив перед військом промову, у якій пояснив причини такого несподіваного для більшості старшини та рядових козаків кроку. Як відомо, далі події розвивалися за найгіршим для Мазепи сценарієм.
Гетьман утратив усе — «добре ім'я» (згадаймо неправочинну з погляду канонів православ'я анафему), маєтності, програвши головну й останню політичну гру свого життя. Частково причиною цього було неоднозначне ставлення і нерозуміння українцями такого різкого повороту політики їхнього гетьмана, котрий 20 років вірно служив царю. Почасти це зумовили й репресії, жертвами яких були тисячі українців — мешканці Батурина, агенти, кур'єри, розвідники, що працювали на гетьмана і короля, члени родин відомих «мазепинців», їхні знайомі, а також просто підозрювані, на яких було написано донос. Допити, катування і страти провадились у ставці Петра І в Лебедині та в інших значних містах Гетьманщини: спійманих «мазепинців» відвозили до Миргорода, Глухова, Гадяча — всіх міст, де були російські гарнізони. В Україні запанував справжнісінький терор, атмосфера зрад, доносів, коли довіряти не можна було навіть родичам і найближчим друзям. Кого тільки не було серед заарештованих — ченці й черниці, старшини, козаки, селяни, міщани, купці…Проте, за влучним висловом Т. Яковлєвої, більшість мешканців України віддали перевагу комфорту та стабільності перед ідеями свободи і справедливості.
Репресії проти «мазепинців» та пошук чимдалі нових ворогів тривав і після перемоги росіян під Полтавою, орієнтовно до 1715–1716 року. Зупинити маховик репресій було непросто — Петру І навіть довелось публікувати 1710 року спеціальний маніфест, у якому росіянам офіційно заборонялося «кривдити малоросів, називаючи їх зрадниками». М. Грушевський і М. Костомаров уважали, що дії Мазепи спричинили прискорену ліквідацію царем та його спадкоємцями української козацької автономії. Проте фактично ліквідація української автономії з перервами та відступами тривала з самого «другого Переяслава» 1659 року, і в 1706–1707 роках вона саме її (ліквидацію) активно готували, що й спричинило дії Мазепи. Учинок гетьмана став натомість просто чудовим приводом остаточно «красиво» (для царя) розірвати фактичні договірні відносини Росії і Гетьманщини. Приводом, але не причиною.
Якщо україно — російські політичні стосунки часів гетьманування двох перших гетьманів Української козацької держави можна охарактеризувати словами «пошук форм контакту і початок конфлікту», часів їхніх наступників (від «другого Переяслава до Мазепи») — «спроби поглинення Московською державою Гетьманщини, з численними перервами та відступами, спричиненими відносною рівновагою сил», то післямазепинські — «остаточне заковтування козацької державності за умов колосальної нерівності сил», тобто це було логічне завершення «шляху геть від Переяслава». Агонія Української козацької держави була тривалою. Наступи на Україну з боку Російської імперії переривалися паузами, темпи цього наступу уповільнювалися залежно від зовнішньополітичних обставин, проте «генеральна лінія» лишалась незмінною.
Наш наступний україно — російський сюжет пов'язаний з постаттю наступника Мазепи, Івана Скоропадського, який, за словами його сучасного біографа О. Гуржія, «в багатьох випадках за показною простотою приховував гостре душевне відчуття неминучої втрати залишків самобутності на Україні під нестримними ударами великодержавної колонізаторської політики монарха — реформатора». Дамо поки що спокій слівцю «колонізаторська» (про ставлення автора до цього поняття відносно україно-російських відносин — див. останній розділ) і поговорімо про пана Івана та його ставлення до царського панування в Україні.