Отже, шлях козацької України до Переяслава був відносно коротким, хоч і непростим, попри те, що писали про нього багато авторів, котрі вважали його мало не «запрограмованим» усім перебігом української та російській історії. Сам Переяслав став результатом унікальних обставин, і як політичний акт виявився напрочуд нетривалим, адже обидві сторони не збиралися виконувати свої непевні обіцянки, маючи кожна тільки свою конкретну мету. А ось шлях від Переяслава виявився довгим, і визначався він не «братерством» чи «ворожнечею» українського та російського народів, а реальним співвідношенням сил державних утворень, у межах котрих проживали ці народи — Української козацької держави й Московського царства (згодом Російської імперії). Історія судила першій блискучий початок і нетривале існування, а другій — досить довге політичне життя, зростання військово — політичної, економічної та культурної величі, не останньою мірою завдяки українському потенціалу. На цьому шляху були і періоди активного наступу царів, і перемоги гетьманів, котрі змушували російських самодержців до тактичних змін у їхній політиці щодо України. Одначе, стратегічно ситуацію визначали сила двох згаданих державних утворень, з — поміж яких Українська козацька держава, і так будучи потенційно слабшою, не змогла пристосуватись до нових умов, проеволюціонувати настільки, аби гідно протистояти тиску з боку політично й культурно інакшого сусіда, котрий зумів-таки до кінця пройти свій шлях болючої, непростої еволюції: Звісно, винесені в назву розділу словосполучення мають іще одне значення — в якомусь розумінні вся подальша українська історія може розглядатись як шлях «до» або «від» Переяслава, тобто самоствердження української нації відбувалося на основі ствердження і прийняття так званого «Переяславського міфу» про втрачену (з варіаціями на тему щодо того, хто в тому винен) можливість рівноправного україно — російського союзу або заперечення цього міфу. Міфу, який, зрештою, остаточно не помер навіть сьогодні.
Розділ V
Як «мати міст руських» стала імперською провінцією
Українська культурна провінційність — явище невигадане і саме собою цікаве. Інколи вважають, що це якась уроджена вада українців, так само як «висока культура» е одвічно притаманною спадкоємцям блискучої імперської культури — росіянам. Звісно, це не так.
У цьому розділі мова піде про те, як Україна (пам’ятаєте відомий вислів, яким віщий князь Олег окреслив колись Київ, «матір» імперії Рюриковичів — Київської Русі) стала провінцією Російської імперії, але не в політичному чи економічному сенсі — про це йшлося в попередньому розділі.
А саме — йтиметься про таке явище як культурна «провінційність», і про те, звідки воно взялося в історії україно — російських культурних взаємин XVII–XVIII століть. Адже чи не дивно — у другій половині XVII століття українські землі були фактично тим регіоном, звідки до Росії потрапляли нові культурні тенденції, масово рекрутувалися діячі науки та мистецтва, а рівень освіченості не лише духовенства (найосвіченішої середньовічної категорії населення, такої собі «середньовічної інтелігенції»), а й пересічних громадян значно переважав згаданий рівень у мешканців Московської держави. Проте минуло століття — півтора, і козацька Україна стала «тихою Малоросією», не надто освіченою, колоритною, цікавою для мешканців імперії, але такою безнадійно провінційною…
Історія культурних взаємин Москви і Києва (він лишався культурним символом України, яким так-таки не змогла стати жодна козацька столиця; найближче до цього був Батурин часів Мазепи та Розумовського) протягом XVII–XVIII століть непроста, цікава і достатньо міфологізована стараннями як російських, так і українських істориків. Головний міф з російського боку щодо згаданих відносин у свій час сформулював іще В. Бєлінський, котрий, як відомо, стверджував, що, приєднавшись до рідної їй Великороси, Малоросія відкрила собі шлях до освіти та європейської культури. Це твердження (яке просякнуте гордістю за досягнення часів XIX століття, доби розвиненої «класичної культури» Російської імперії, коли попередня епоха вже була міцно забута російськими інтелектуалами) в більш чи менш категоричній формі повторювали й радянські вчені другої половини XX століття, котрі з політичних міркувань мали вихваляти все вітчизняне на противагу іноземному. А українська (і білоруська) культури XVII століття, з їхніми явними західно- та центральноєвропейськими впливами, не видавалися цілком «своїми» — ось і писали рад янські автори (наприклад, Б. Рибаков) про «потужний вплив передової [курсив мій. — Д. Ж.] російської культури на українську», не забуваючи додати (в дусі ідеї «дружби народів») і про «культурне взаємозбагачення» (отже, і про український вплив). Кому був і є потрібен цей міф, ясно — аж надто відверто він «лоскоче» «національну гордість великоросів». На противагу цьому міфу, частина українських істориків, зокрема діаспори, створили свій міф — схожий, але з протилежним математичним знаком. Він полягає в тому, що «європейські» за типом українські культура та освіта стояли на значно вищому рівні від великоруських і своїм благодатним впливом у XVII–XVIII століттях урятували «азіатське» (дике, темне, забите й некультурне) Московське царство. Тобто діалог між великоруською та українською культурами згадані російські й українські вчені, а також чимало публіцистів, мислили і мислять виключно як культурний вплив, коли структурні форми однієї («розвиненої», «прогресивної») культури витискують моделі іншої («відсталої», «консервативної») культури, а неяк контакт — конфлікт між принципово різними типами культур. Уся справа в тому, що сприйняття культурної історії як якоїсь лінійної схеми зі своїм обов'язковим «розвитком», прогресом (або регресом) дотепер міцно сидить у головах багатьох науковців та звичайних читачів книжок з даної тематики. Російська й українська інтелігентська свідомість XIX — початку XX століття формувалися під впливом таких світоглядних чинників, як культурний європоцентризм (західноєвропейська культура як єдина модель, шкала для інших, несхожих, культурних зразків), панування лібералізму та міфологем доби Просвітництва, секуляризація мислення. До того ж у працях російських авторів, як ми вже зазначали, «спрацьовувала» імперська гордість, а в українських — інші психологічні моменти (бажання «культурного реваншу» щодо Росії, сублімація комплексу «молодшого брата»). Не забуваймо і про ренесансно — просвітницький за походженням погляд на добу Середньовіччя в цілому як на «темні віки» та «часи мракобісся й релігійного фанатизму» (усі згадані моменти нікуди не поділися й сьогодні — вони фігурують у багатьох сучасних українських шкільних підручниках). Проте наразі і в Росії, і в Україні чимало авторів намагаються поглянути на дану проблему дещо спокійніше і зваженіше (це, зокрема, стосується праць Андрія Окари, котрі ми будемо активно використовувати далі).