Тепер спробуємо визначитись із тим, якими були ключові моменти україно — російських культурних взаємин XVII–XVIII столітть. На початку XVII століття українська та російська «високі культури» (котрі плекалися в середовищі тогочасної «інтелігенції») були різними, причому різними у своїй основі. Визначальним чинником культурного процесу в Україні й Московському царстві до початку XVIII століття було православ'я. Тому розвиток української та російської культур цієї доби залежав від місцевих богословських, обрядових, почасти навіть догматичних особливостей. Українська культура пережила свого часу потужний вплив Ренесансу, а в XVII столітті долучилася до творення культури доби бароко (причому не лишень у сфері архітектури, з якою найчастіше асоціюють це поняття — адже існували також і барокова література, зокрема поезія, скульптура, живопис, музика тощо). Православ'я в Україні у XVI–XVII століттях формувалося в тісному контакті з протестантизмом і так званим контрреформаційним католицизмом — українська культура одночасно перебувала в орбіті вже згасаючої візантійсько — православної і західноєвропейської римо — католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну від дивовижної «закритості» тогочасної російської культури) стала передумовою нової, барокової, моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. На думку А. Окари, ця модель була синтезована й закріплена видатним українським культурно — релігійним діячем митрополитом Петром Могилою та розбудованою ним Києво — Могилянською колегією (згодом академією). Ця «перебудова українського православ'я на європейський лад» давала змогу «легалізувати» православ'я в культурі Речі Посполитої, піднести авторитет православ'я в річпосполитському суспільстві, «боротися за нього на культурній мові своїх конфесійних противників» (А. Окара). Якщо говорити простою мовою, в основі барокової культури, зокрема української, лежало дивне сполучення відчуття величі людського розуму — і водночас недосяжності «обоження людини» (коли людина стає на рівень з Богом, але не завдяки своїм учинкам або чеснотам, а саме завдяки Богові; докладніше про це трохи далі) на цім світі. Для людей доби бароко — «друзів Христа та Епікура», за висловом А. Макарова, Преображення й обожнення людини стає принципово неможливим, людина в мистецтві бароко гостро переживає трагічну суперечливість між «небесним» і «земним» у своїй природі. Культура доби бароко та й взагалі Нового часу звернена до людини, зорієнтована на естетичне сприйняття. Звідси барокова пишність, яка середньовічній людині могла б здатися такою, що шкодить «ідейній глибині».