Вперше ці постулати озвучив міністр народної освіти імперії граф Сергій Уваров. Розумний імперський політик намагався чесно виконати покладену на нього нелегку місію за допомогою найнадійнішого способу русифікації — системи освіти. З викладацьких посад почали звільняти неблагонадійних учителів та викладачів, особливо іноземців, замінюючи їх на росіян — і українців, адже останніх розглядали як такий собі різновид росіян. Парадокс, але імперія, зовсім не бажаючи того, створювала об'єктивні умови для розвитку української культури, відкриваючи в Україні освітні заклади, — такі як Харківський (1805 року) та Київський (1834 року) університети. Останній, власне, створювався з чіткою метою — не для розвитку української свідомості, а для протистояння польським впливам, особливо сильним на Правобережжі, де польська еліта все ще була потужною навіть після репресій початку 1830-х років, і для русифікації непокірних поляків. Підтримка імперським урядом власної культури означала, за словами Я. Грицака, й опосередковану підтримку української культури. У росіян і українців у XIX столітті паралельно і майже одночасно формувалася національна свідомість, літературна мова, нова світська література тощо. Проте, чим далі розвивалися ці дві культури, тим гострішим ставало питання про те, що означає бути росіянином чи бути українцем. Інтерес до історії привів до спроб визначити, чим був той чи той період в українській та російській історії, чим була зокрема Київська Русь. Як не дивно, одним з результатів реформ Уварова, спрямованих на формування все більш національно окресленої Російської імперії, було оформлення української свідомості. Перше покоління діячів з новим рівнем української свідомості стало для подальших зразком служіння своєму народові: це були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Тож, змінювалась імперія, змінювалися й українці — і значення кирило — мефодіївців полягало передусім у тому, що вони стали передвісниками нової епохи в україно — російських взаєминах усередині імперії, котра мала тепер жити відповідно до об'єднавчих принципів «православ'я, самодержавства і народності».
Розгляньмо всі три складники. Отже, що означало «православ'я» з «магічної формули» графа Уварова у стосунку до різних народів Російської імперії, зосібна щодо українців? Значення православ'я як опори державної політики було неоднаковим протягом XIX століття. За Миколи І та Олександра III воно особливо зростало. Важливим було, насамперед, загальне протиставлення «християни — нехристияни» (так звані іновірці). У першій половині XVIII століття проводилася навіть фактично насильницька християнізація деяких народів, однак за царювання Катерини II нехристиян, котрі мешкали в Російській імперії (за винятком євреїв), у широких масштабах більше не чіпали. Урядом було гарантовано відправлення нехристиянських культів, проте нехристиянам і навіть християнам, але не православним, було заборонено вести місіонерську діяльність. Держава намагалася контролювати іновірців, створюючи офіційні заклади.
Ближчими до центру імперії вважались неправославні християни. Як ми вже казали, офіційно царська Росія гарантувала вільне існування інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Проте православна церква інколи намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн — рідше серед народів із власною землеробською або міською елітою (вірмен — григоріанців), поляків — католиків і фінів та прибалтійських, так званих остзейських, німців — лютеран), частіше серед «селянських» народів (про це поняття — далі) — естонців, латвійців, литовців, білоруських католиків. Своєрід ним було ставленя до уніатів (греко — католиків), українських і білоруських. Вони взагалі не визнавалися католиками, попри офіційні зв’язки з Ватиканом, а вважалися фактично єретиками, що відпали від православ'я. Зрештою їхню церковну організацію було розпущено 1839 року, а 1875 — остаточно заборонено. Воістину дивовижно незбагненним було блискуче, насичене категоріями освіти та прогресу імперське XIX століття, зокрема і щодо поводження з національними й конфесійними меншинами!