В Європі ж, на думку Уварова та російських слов'янофілів, народ і монарх не відчували такого глибокого емоційного зв'язку, що й було ґрунтовною причиною революцій та інших катаклізмів.
Проте народність означала ще й фактичну побудову імперії на засадах панування культури одного, «головного», народу. Таким народом, як уже знаємо, взагалі вважали триєдиний за своєю суттю православний російський народ, що складавася з великоросіян, малоросіян та білорусів. Однак фактично домінувати мала великоросійська мова і культура, адже дві інші вважалися цікавими, але не самостійними й далеко не рівними російській мові та культурі місцевими різновидами, які не варті того, щоб їх плекати, тим паче, на шкоду першій. Фактично після Кримської війни 1853–1855 років та польського повстання 1863 року в Росії оформився справжній російський націоналізм (ми вживаємо цей термін як цілком нейтральний, не надаючи позитивного чи негативного змісту самому по собі поняттю), котрий, як націоналізм панівної нації, став боротися з такими самим національними спрямуваннями інших народів імперії. На озброєння російські націоналісти взяли філософські постулати відомого німецького мислителя Геґеля, котрий, як відомо, ділив усі нації на великі (творці історії) і так звані «неісторичні», роль яких в історії незначна і які мають асимілюватися великими, у чому Геґель убачав безсумнівний прогрес. Звісно, доба войовничих націоналізмів у великих європейських країнах потребувала такого вчення, і воно, як ми бачимо, з'явилося. Відродження практично «померлих», «неісторичних» націй прихильники Геґеля вважали непотрібною, навіть шкідливою справою. Не дивно, що частина російської інтелігенції теж із захватом сприйняла згадану теорію, застосувавши її до реалій Російської імперії.
У новій, етнічно визначеній російській нації другої половини XIX століття більше не залишалось місця для «малоросійської» мови та культури. Національно-культурні прагнення українців тепер відкидала переважна більшість наляканого польським повстанням 1863 року російського суспільства, оскільки ці прагнення ставили під сумнів єдність «російської» нації, яка охоплювала велико-, мало- та білоросів. Так українське питання стало однією із ключових проблем імперії, хоча ще кілька десятиліть тому про це важко було навіть подумати.
Отже, з моменту формулювання графом Уваровим своїх знаменитих трьох постулатів і до того часу, коли вони почали реально втілюватись у життя (практично в повному обсязі) минуло чимало часу. Протягом цього часу виникла і була розгромлена перша на українських землях у складі Російської імперії організація, яка ставила перед собою політичну мету (Кирило — Мефодіївське братство), змінилося покоління українських діячів, сформувалось те, що ми називаємо українофільством, і українські, неполітичні по своїй суті, організації — громади, а також відбулося польське повстання 1863 року.
Загалом дуже спокусливо назвати саме 1863 рік роком перелому в ставленні імперських чиновників і водночас багатьох громадян Російської імперії до українського питання. Початок «великих реформ» в імперії, звільнення селян, лібералізація внутрішнього устрою, допущення звичайних громадян до владних важелів (у формі земської та міської реформ) — усе це вилилось у те, що реакцію суспільства стало важче контролювати. Російські радикали та ліберали вітали реформи, але першим вони здавались надто обмеженими, звичайною кісткою, кинутою для заспокоєння громадян. Не забуваймо про селянське невдоволення (за результатами реформи 1861 року багато селян утратили частину землі через так звані відрізки), виступи студентів, підпали, у яких звинувачували «нігілістів», чутки про велику війну з європейськими країнами через польське питання, інформація про підготовку котрого періодично потрапляла до російської преси, і стане зрозуміло, що в такій наелектризованій атмосфері могли зародитися й ідеї «українського політичного сепаратизму» — не в головах українських діячів, але в головах імперських чиновників, зокрема далеко не дурних і вельми високого рангу. Наслідком стала перша в XIX столітті заборона на друк книжок українською мовою — сумнозвісний Валуєвський циркуляр від 20 червня 1863 року. Кілька слів про автора цього документа: граф Петро Валуєв протягом 1861–1868 років був міністром внутрішніх справ імперії, курирував проведення земської та міської реформ, а згодом, у 1879–1881 роках навіть був головою кабінету міністрів. Валуєв ніколи не належав до числа реакціонерів і архіконсерваторів, скоріше його погляди були помірковано — консервативними (ми маємо чудовий особистий щоденник Валуєва, цінне джерело з історії Російської імперії другої половини XIX століття), подекуди він добре знаходив спільну мову з так званими ліберальними бюрократами (гуртком російських політиків, пов'язаних з великими князем Костянтином Павловичем). Через виняткову важливість Валуєвського циркуляра в історії становлення україно — російських відносин у XIX столітті, а також через суперечки щодо його характеру сьогодні, ми наводимо повний текст документа (мовою оригіналу):