Навколо Валуєвського циркуляра дотепер існує чимало міфів, створюваних прихильниками найрізноманітніших переконань — від версії, що цей документ забороняв українську мову взагалі, до думки, за якої він не був репресивним актом щодо української культури. Як може пересвідчитись наш читач, документ не забороняв говорити українською чи друкувати нею художні твори (подібні ганебні заборони, наприклад, знає історія Великої Британії щодо ірландської мови). Проте для тогочасних реалій Російської імперії це був документ небачений — жодна інша мова не піддавалась у сфері книгодрукування таким репресіям і бюрократичним обмеженням. Чому цього першими «удостоїлись» українці, ми вже говорили вище. З тексту циркуляра видно, що найдужче міністра внутрішніх справ і його команду турбували не стільки явно фантастичні чутки, що українці ладні здійняти повстання і створити власний гетьманат, а довготермінова перспектива — поширення книжок для народу, його освіта мала привести поступово до того, що маленькі гуртки інтелігентів — українофілів (самі по собі не надто небезпечні) могли «розбудити», чи то пак «створити», щось окремішнє, український народ і згодом навіть українську націю. Тому, мовляв, панове українофіли, хочете гратися в українство — грайтесь у вузькому колі, а псувати українськими ідеями вірних селян — «малоросів», котрі говорять майже чистою російською (а не зіпсованою поляками мовою, яку вважають якоюсь «українською») вам зась! До речі, пропагандистські трюки зі сприйняттям однієї мови як «зіпсованої» іншої та заходи проти неї під маркою її «виправлення» є не рідкість також у сьогоднішньому світі — так, іще донедавна турецька влада фактично не визнавала існування курдської мови, вважаючи курдів «здичавілими гірськими турками, які забули правильну турецьку мову». Воістину немає нічого нового під сонцем!
Валуєвський циркуляр добряче налякав українську інтелігенцію. Як писав 1871 року Микола Костомаров, стараннями імперської цензури українська література перестала існувати в межах імперії. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870–х років, коли заборону було послаблено. Не забуваймо також, що до Російської імперії добре пасує і знаменита характеристика щодо її західної сусідки, імперії Австрійської — «абсолютизм, котрий пом'якшується недбалістю».
Отже, український рух, хоч і підірваний заборонами, й далі існував. Проте його сильним конкурентом в Україні став у цей період значно динамічніший, російський за суттю, народницький революційний рух, який приваблював молодих талановитих радикально налаштованих українців найрізноманітнішого походження. Загальновідомо, що серед народників, членів «Землі і волі», «Народної волі» та «Чорного переділу» було багато українців — українське коріння мали Микола Кибальчич, Софія Перовська, Дмитро Лизогуб, Яків Стефанович, в Україні народився Андрій Желябов, який підтримував непогані зв'язки з Михайлом Драгомановим та Володимиром Антоновичем, хоча останні й не поділяли методів політичної боротьби народників… Активна участь українців у загальноросійському народницькому революційному русі — окрема цікава тема, проте ми все ж подамо кілька цікавих фактів, які, може, декому видадуться несподіваними.
Так, син українського священика з містечка Короп на Чернігівщині, Микола Кибальчич (1853–1881), був, мабуть, найкращим у Російській імперії хіміком — практиком, його здібності та чималий винахідницький талант були поставлені на службу революції й терору. Микола, навчившись виробляти в домашніх умовах нітрогліцерин та динаміт, удосконалив їх, зробивши ліпшими за силою вибуху, ніж динаміт Нобеля — знаного шведського винахідника цієї вибухівки. Кибальчич також створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців. Не був чужий народникові—українцю і хист публіциста — 1881 року він написав програмову для народників статтю «Політична революція та економічне питання». Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів на царя і вирішив створити бомбу нового типу, фактично — прообраз потужної осколочної гранати, яка й вирішила долю царя 1 березня 1881 року і почасти визначила подальшу політичну ситуацію в імперії. Після свого арешту в березні того-таки року, за кілька днів до страти Кибальчич, як відомо, розробив проект першого у світі цілком працездатного реактивного літального апарата, проте креслення «бомбіста — терориста» були покладені чиновниками «під сукно». Показовим щодо того, ким уважав себе Микола Кибальчич, українець із походження, є його запис у «Деле о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр ІІ: «Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність — син священика, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення». Проте за вчинок «росіянина» Кибальчича поплатились його земляки — «малороси»: рідним «царевбивці» було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися (нерідкісна практика в Російській імперії — подібне сталося з родичами відомого Григорія Отреп'єва, а на початку XIX століття, такий собі полковник Пугачевський навіть сам порушив клопотання з метою змінити прізвище, яке, на його думку, нагадувало про «бунтівника Пугачова»). Сім’я терориста зазнала репресій — усіх юнаків виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння й переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом Олександра III, сина вбитого царя, було заборонено розбудову містечка Короп, а його мешканцям наказано звести церкву і все життя замолювати гріх земляка — своєрідний відголосок сивої давнини в «модернізованій» Російській імперії, чи не так?