У цій протиприродній комбінації часто не сходились кінці з кінцями, й спеціалістам зовсім нелегко віднайти, виправдати логіку багатьох дій, рішень керівників українського руху. Чи не найбільшою мірою це засвідчив, уже на новому етапі, досвід українізації армії.
Цікаві міркування тут висловив Д. Дорошенко, який тонко підмітив, що «військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кругів української свідомої інтелігенції. Вихована в опозиційному дусі супроти держави взагалі, вона у війську добачала головну основу й опору держави в гнобленню нею народа. Спеціально щодо українських відносин, то військо служило поруч казенної російської школи найбільшим знаряддям помосковлення…Негативне ставлення до «служби в москалях» до «москалів» червоною ниткою проходить через усю нову українську літературу від Котляревського до Винниченка»[797].
Ця традиція відіграла свою роль і безпосередню в подіях 1917 р., виявившись згубною не тільки для збройних сил як таких, але й для Української революції в цілому, для долі всього українського народу. «Керманичі Ц. Ради побачили, — доводить відомий історик, — що український рух серед війська може послужити для неї за найкращу опору в боротьбі за опанування владою на Україні. Вони дуже зручно взяли провід рухом у свої руки. Та, на жаль, разом із тим вони штовхнули його на шлях соціалістичної демагогії, яка розкладала здорові національні елементи військового руху, позбавляла його ідеалізму, ідейного пориву, викликала серед одних карієризм і авантюризм (серед офіцерства), серед других розпалила соціальні апетити і вкінці спричинила охолодження до самої ідеї збудування самостійної української держави». Д. Дорошенко повністю поділяв оцінки С. Шемета, навівши їх у своїй книзі: «Ті, що таку політику повели, змарнували увесь національний порив у військах, пропустили найзручніший момент для сформування української армії і в той спосіб підготовили всі будучі катастрофи наших державних змагань»[798].
Розвиткові українізації війська, взагалі розбудові українських збройних сил дуже заважала відсутність досвідчених військових фахівців, масштабно мислячих політиків. У цьому особливо наочно переконує аналіз складу Українського Генерального військового комітету. Жодної особистості, включаючи С. Петлюру, чиї якості хоча б наближено відповідали надзвичайно важливій ролі члена УГВК, не було.
Слід мати на увазі й вельми цікаве спостереження Д. Дорошенка щодо ворогів українізації армії: «…Українцям-воякам в їх стремлінні до організації в національні частини доводилось натикатись на опір не стільки навіть з боку російської військової влади, скільки з боку ріжних загальнореволюційних комітетів і рад салдатських депутатів. Ці комітети й ради боялися зменшення сфери своєї влади і свого впливу через відокремлення українців, бачили в їх домаганнях «шовінізм», «сепаратизм», трохи не зраду. Тому всі ці комітети й ради, доки мали силу, встромляли, де тільки могли, дрючки в колеса українського руху»[799].
Отже, на початок жовтневих подій Українська революція перебувала в стадії своєрідного дрейфу від соціалістичних (абстрактно-теоретично) до соціалістично-демократичних (практично), тобто проміжних (уявно, бажано) орієнтацій. Точніше, такий дрейф здійснювали переважно лідери, теоретики, керівники руху. Основна ж маса його учасників здебільшого виявляла значно радикальніші, лівіші настрої і стихійно рухалась у зворотному напрямку, поволі відмовляючи в симпатіях учорашнім кумирам.
Звичайно, останнє меншим чином стосувалося сфери національно-правової, і значно сильніше виявлялося у сфері соціально-політичній. Однак разом, у цілому, на відповідальному етапі вибору варіанта суспільного розвитку, коли історія, як правило, не залишає ані можливостей, ані часу для реалізації проміжних, плавно-еластичних програм, це, з великим ступенем імовірності, призвело б до сплеску суперечностей, важкопрогнозованих колізій. Такий висновок повністю підтверджується й наступним розвитком подій.
На середину осені 1917 р. суперечності і біди в розвитку Росії переплелись у тугий вузол, який дедалі затягувався на народній шиї, як на шиї того невдахи-альпініста, що зірвався зі скелі, однак кінець його страхової мотузки зачепився за непевний виступ. Часу на те, щоб послабити, розпустити, розв’язати вузол не було зовсім: смерть могла наступити ще до того, як мотузка не витримає і тіло зірветься у бездонну прірву. Якщо ж мотузка рішуче розрубалася, виникала можливість для вільного падіння. Звісно, можна було розбитись вщент (і така перспектива була достатньо реальною, а можна було сподіватись і на рятівні шанси, на збереження життя.
Схоже, що на роль того, хто розтинав ту своєрідну зловісну мотузку, і вийшла 25 жовтня 1917 р. більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Одним енергійним ударом було знищено Тимчасовий уряд і миттєво скинуто локомотив російської політики з рейок ліберально-демократичного курсу. Країна ніби зірвалася у політ з метою досягнення стратегічної соціалістичної мети.
Як би сьогодні не намагалися принизити жовтневого історичного вчинку більшовиків („переворот”, „заколот”, „насильство над демократією”, „найбільший злочин проти людяності” тощо — дошкульним, вбивчим епітетам, здається, немає краю), не можна не визнати одного — то був настільки крутий, сутнісний, масштабний, далекосяжний поворот у російській, та й у світовій історії, який, згідно наукових критеріїв і уяв, слід іменувати саме революцією. Тож маючи загалом негативний погляд на роль революцій в історичному поступі, гостро критично ставлячись до більшовицької перемоги, авторитетний дослідник С. Кульчицький змушений визнати винятковість всесвітньо-історичного значення російського Жовтня[800].
Серед керівників жовтневого повстання було чимало репрезентантів більшовицьких організацій України: С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, М. Подвойський, О. Розмирович, М. Скрипник, В. Чубар, Г. Чудновський та ін. У вирішальних петроградських подіях взяли участь більшовики — делегати ІІ Всеросійського з’їзду Рад, які прибули з України — М. Арсенічев, М. Афонін, Ф. Ачканов, В. Баженов, С. Бондаренко, П. Гудима, Я. Залмаєв. М. Кабаненко, М. Майоров, В. Примаков, П. Старостін, Ф. Чекирисов та ін.
Вони ж зробили свій внесок і у закріплення перемоги всеросійським форумом рад. Із 670 депутатів ІІ Всеросійського з’їзду рад (25–26 жовтня 1917 р.) 143 представляли 78 рад робітничих, солдатських депутатів України і солдатських комітетів Південно-Західного) та VIII армії Румунського фронтів (відповідно 21,3 % і 19,4 % від загальної кількості зареєстрованих делегатів і Рад). 65 делегатів від України були більшовиками. Вони разом з представниками інших лівих течій України (всього 83 делегати від 48 Рад — відповідно 58 % і 61,5 %) висловились за встановлення в Росії, а відтак і в Україні влади рад[801].
Були активно підтримані декрети про мир, про землю; делегати з місць взяли участь у виборах нового складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету рад, затвердженні сформованого робітничо-селянського уряду — Ради Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.
Природно, революція не могла бути і не була одноразовим актом. Розвиваючись вшир, захоплюючи все нові райони, і вглиб, розв’язуючи нагальні питання, визначені програмою РСДРП(б) і відповідні інтересам трудящих всіх народів багатонаціональної країни, вона миттєво перекинулася в Україну.
Жовтневе повстання у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію, зволікаючи із остаточним вибором однієї з двох альтернатив подальшого суспільного розвитку, які диктувались тогочасними обставинами.
800
(677) Див.: Кульчицький С. Велика російська революція // Сучасність. — 1998. - № 1. — С. 90; Його ж. Російська революція 1917 року: новий погляд. — К., 2003. — С. 74.
801
(678) Второй Всероссийский съезд Советов Р. и С. Д. — М.-Л., 1928. — С. 113–153; Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв. праця. — С. 459–460.