Загалом же, за винятком Вінниці, де ліві елементи на чолі з більшовиками взялись у кінці жовтня 1917 р. за зброю (щоправда, не безпосередньо під впливом подій у Петрограді, а з власних, місцевих, локальних причин і навіть, за пару днів до повалення Тимчасового уряду, а вже остання обставина стимулювала хід повстання[839]), ситуація не доходила до воєнної фази. Це, втім, зовсім не означало, що панував спокій. Навпаки, у багатьох населених пунктах влада почала „перетікати” в руки прихильників влади рад.
Місцеві більшовицькі організації, одержавши повідомлення про перемогу збройного повстання в Петрограді, закликали трудящих енергійно підтримати революцію, активізувати боротьбу за владу на місцях, за втілення в життя декретів і постанов радянського уряду.
Вже 27 жовтня газета „Звезда” опублікувала полум’яну відозву Катеринославського комітету РСДРП(б). „Товариші робітники, солдати, усі трудящі! — говорилось у ній. — Настав великий час здійснення ідеалів революції. Всі, як один, на підтримку геройського революційного Петрограда, вимагайте переходу влади до рук Рад!”[840] А через кілька днів вона ж у статті „Як можуть підтримати революційну владу катеринославські робітники і селяни” зазначала: „Міцний, сталевий фундамент для революційної влади створює тільки революційна праця робітників, солдатів і селян на місцях. Якщо хочете, товариші, зробити непереможною Радянську владу, впроваджуйте, робітники, негайно у життя контроль над виробництвом; організовано і планомірно, товариші селяни, беріть у своє відання поміщицькі землі; залізною братерською дисципліною зв’яжіть себе, брати-солдати, у єдину могутню силу… Тільки така праця може тут, у Катеринославі, і в усій безмежній російській землі зробити непереможною революцію, зробити жалюгідною і безсилою контрреволюцію — хоч би звідки вона виходила…”[841].
Під керівництвом більшовиків трудящі Луганська, Макіївки, Горлівки, Щербинівки, Краматорська, Дружківки, Мар’ївки, Голубівки, інших міст та районів Донбасу, Лівобережжя (Нижньодніпровськ), а також ряду населених пунктів прифронтової зони встановили владу Рад у перші ж дні після Жовтневого збройного повстання в Петрограді[842]. Причому цей своєрідний „червоний пояс” мав виразну тенденцію до розширення і посилення впливу на всю Україну, оскільки охоплював основні промислові центри й регіони, принципово важливі для життєдіяльності цілого краю.
Дедалі під контроль більшовиків, лівих есерів, інших представників лівого політичного спектру потрапляли солдати всіх військових частин Південно-Західного фронту і VIII армії Румунського фронту, дислокованих в межах України.
Вищевідзначене підтверджується матеріалами численних збірників документів і матеріалів, спогадів, присвячених перемозі соціалістичної революції і встановлення радянської влади на місцях[843], а також публікаціями тогочасної преси[844]. Водночас вони не дають змоги погодитись із твердженням автора передмови до видання „Український національно-визвольний рух. — Березень-листопад 1917 року”, який вважає, що „на початку листопада (1917 р. — В. С.) в Україні не виявилося сили, альтернативної українському національно-визвольному рухові та його лідерові — Українській Центральній Раді”[845]. Деформація у відтворенні об’єктивної картини, можливо, пов’язана з тим, що національно-визвольний рух, що справді характеризувався чималою силою, аналізувався у відриві, без порівняння з іншими суспільними процесами в Україні, передусім тими, які концентрувалися навколо більшовиків. А масштабність і вплив останніх, як мінімум, не поступалися розмаху результативності діяльності тих елементів, які виступали на боці Центральної Ради.
Тож такий „мирний” розвиток подій приховував у собі накопичення дуже небезпечної вибухової енергії, віщував невідворотне ускладнення ситуації, неминучий сплеск політичних пристрастей.
Оголосивши себе вищою крайовою владою, Центральна Рада була не в змозі скільки-небудь серйозно контролювати становище в Україні. Як і до того, вона просто не мала незаперечної переваги, яка б базувалася на реальній збройній силі. Частини, що присягнули їй на вірність, виявляли непевність, їх начебто приголомшили події, змусивши шукати самостійні відповіді на питання, яким цінностям віддати перевагу — соціальним чи національним. Дуже характерними щодо цього стали два зібрання — III Всеукраїнський військовий з'їзд і козачий з'їзд, які розпочали свою роботу гучними урочистостями відповідно 20 і 21 жовтня.
На Всеукраїнський військовий з'їзд прибули 965 делегатів (переважно українських есерів і соціал-демократів), а протягом засідань їхня кількість зросла майже в 2,5 раза[846]. Вони представляли 3 мільйони вояків-українців[847]. З'їзд вітали представники французької, бельгійської та румунської місій.
На козачому з'їзді були присутні 600 делегатів (хоч очікувалися 1200) від усіх козачих військ на фронті й у запіллі. Козачий з'їзд вітали голова Чехословацької національної ради Т. Масарик і англійський консул у Києві Дуглас.
Обидва з'їзди проводились по суті в два етапи — до одержання повідомлень про повстання в Петрограді й після них.
Особливо показовими виявились настрої III Всеукраїнського військового з'їзду, на якому була представлена політично найактивніша верства українства. Як і раніше, лідери Української революції від самого початку роботи форуму намагались загасити емоції, вгамувати пристрасті й спрямувати з'їзд в якомога спокійніше річище. Так, М. Порш звернувся до військових з такою промовою: «Сучасне українське військо — то частина, правда значна, але тільки частина і притому менша. Тому не може воно тепер на своєму з'їзді і не повинно йти самостійним політичним шляхом. Перші два Військові з'їзди були ще до певної міри обвіяні національною військовою романтикою. Третій Військовий з'їзд мусить рішуче відкинути ці рештки старих часів, повинен зрозуміти, що сучасна демократія скрізь, а тим більше українська, простує не до постійного війська, не до воєн. Українська демократія стала на шлях федерації, і цим шляхом повинно йти військо. Відокремлення не є в інтересі трудящих мас»[848].
Однак хоча загальний тон промов у порівнянні з попередніми з'їздами дещо знизився, атмосфера залишалася досить напруженою, начебто передгрозовою. Особливе збудження депутатів спричинили повідомлення про те, що судові власті одержали від міністерства юстиції Тимчасового уряду вказівку розпочати справу щодо притягнення до відповідальності генеральних секретарів за протизаконне рішення скликати Українські Установчі збори, а Голову Генерального Секретаріату разом із рядом провідних українських діячів викликати до Петрограда «для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію на Україні на користь скликання суверенних Установчих зборів»[849] (від подібного виклику чекати чогось доброго не доводилось, почали навіть поширюватись чутки про їх можливий арешт у столиці). Всі розуміли, що у відносинах між Тимчасовим урядом і Центральною Радою визрів новий конфлікт.
Для офіційного Петрограда вже стало характерним не дуже піклуватись про причини чергового ускладнення відносин з Києвом. Обирався перший-ліпший привід. Цього разу таким приводом стали чутки про рішення Центральної Ради скликати найближчим часом суверенні Українські Установчі збори.
Насправді ж такого рішення Центральна Рада в жовтні не ухвалювала, хоча в історіографії подібна версія закріпилася та побутує до сьогодні[850]. Якщо дотримуватись документів, то тут вимальовується така картина. Шоста сесія Української Центральної Ради, обговоривши питання про Українські Установчі збори, 9 серпня 1917 р. ухвалила постанову, де говорилося: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України.
839
(716) Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 г. — февраль 1918 г. Хроника…Ч. І. — С. 674–675; Ч. 2. — С. 15, 27, 40, 53, 62–63.
842
(719) Див.: Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Февраль 1917 г. — февраль 1918 г. Хроника… Ч. ІІ. — С. 23, 30–37, 40, 46, 78.
843
(720) Борьба за Советы на Екатеринославщине. Сб. воспоминаний и статей. — Днепропетровск, 1927. — 292 с.; Борьба за Октябрь на Артемовщине. Сб. воспоминаний и статей. — Харьков, 1929 — 391 с.; Победа Великой Октябрьской социалистической революции и установление Советской власти на Украине (Сб. док. и материалов). — К., 1951 — 510 с.; Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні. Збірник спогадів учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції. — К., 1957. — 584 с.; Борці за Жовтень розповідають: Спогади учасників боротьби за владу Рад на Катеринославщині. — Дніпропетровськ, 1957. — 416 с.; Великая Октябрьская социалистическая революція на Украине. Сб. док. и материалов. — Т. 2. Октябрь-декабрь 1917 г. — К., 1957. — 732 с.; Октябрь в Екатеринославе. Сб. док. и материалов. Днепропетровск, 1957; Боротьба за владу Рад на Поділлі (березень 1917 — лютий 1918 р.). Документи і матеріали. — Хмельницький, 1957. — 306 с; Большевистские военно-революционные комитеты. м. 1958. Незабутні роки. Спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні. — К., 1967. — 605 с.; Октябрьская революция и армия. Сб. документов. Военно-революционные комитеты действующей армии. 25 октября 1917 г. — март 1918 г. Сб. документов. — М., 1977.
844
(721) Див.: Солдатенко В. Ф. Идти впереди всех. Из опыта борьбы большевистской прессы Украины за победу социалистической революции. — К., 1986. — С. 129–141 та ін.
845
(722) Український національно-визвольний рух. — Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 29.
848
(725) Цит. за: Збаразький С. Крути. До 40-річчя Великого Чину. 29-го січня 1918 р. — Мюнхен; Нью-Йорк, 1958. — С. 57.