Неоднозначну оцінку одержав III Універсал і в українському середовищі. Йому протиставлялись інші, на думку деяких авторів, вагоміші й змістовніші документи. Відразу варто зазначити, що достатньо переконливими такі спроби визнати не можна. Так, явним перебільшенням є твердження М. Стахіва про те, що реальним відновленням Української держави стали рішення Центральної Ради від 31 жовтня і 1 листопада про вихід Генерального Секретаріату з-під зверхності Тимчасового уряду й поширення його влади на всі губернії України[885]. Не можна погодитись і з його положенням про те, що вже тоді «це була від самого початку свого існування фактично і формально суверенна Українська Держава», яка в Третьому Універсалі «знайшла лише своє оформлення»[886].
З цими твердженнями перегукуються положення книги С. Литвина про С. Петлюру. За його логікою, виданням ІІІ Універсалу Центральна Рада „надала формальну основу під фактично уже існуючу Українську державу… Українська Народна Республіка юридично стала суверенною державою, самостійною у межах своєї території (? — В. С.) і ні від кого незалежною зовні, із самостійною верховною владою”[887]. Невідомо, правда, для чого тоді було приймати через два місяці IV Універсал, якщо уже 7 листопада 1917 р. у питанні про самостійність було поставлено усі крапки над „і”.
З іншого боку доводиться констатувати факт докладання зусиль до приниження значення утворення УНР на засадах III Універсалу через його порівняння з оголошенням незалежної, самостійної суверенної держави IV Універсалом. Саме в такому контексті можна зрозуміти і сам факт політичного реагування державних, громадських, частково наукових кіл на обидві події у 80-річний їх ювілей. Якщо на проголошення УНР у листопадові дні практично не чулося навіть відгуку в засобах масової інформації, то в січні 1998 р. було організовано гучні масові урочистості. Під час їх проведення неодмінним атрибутом стало не лише звеличення IV Універсалу, але й таке ж пропорційно негативне тлумачення сутності документів і подій, в епіцентрі яких був III Універсал. Домінантними виявились два моменти — критика данини загальним соціалістичним уподобанням лідерів Української революції та їхньої автономістсько-федералістської орієнтації, що стала на заваді негайного рішучого розриву з більшовиками, які розпочинали свої злочинні соціальні експерименти, а також з Росією, іманентною сутністю якої завжди, незалежно від панівних політичних сил, були великодержавництво, централізм, імперіалізм[888]. У такому ж дусі були витримані і численні виступи в пресі, по радіо та телебаченню.
Подібні міркування не нові. Вони з'явилися ще під час подій кінця 1917 р. й знайшли своє часткове оформлення у працях такого висококваліфікованого дослідника, як Д. Дорошенко. В «Історії України. 1917–1923 рр.» показано, що ухвалення Третього Універсалу відбувалося в обстановці, далекій від одностайності. Його партійна позиція виявляється тут особливо наочно. Він наводить у першу чергу матеріали, які свідчать про несприйняття положень документа великими власниками (як промисловими, так і земельними), їхньою креатурою в Раді, що призвело до відставки деяких секретарів[889].
За такого різнобою міркувань і оцінок навколо справді неординарних подій (один з перших переконливих доказів того, що мова йде саме про події історичного масштабу й значущості, і є ця множинність підходів) думається, варто звернутися до думок і висновків особистостей, які своєю гідною громадянською позицією, всім своїм життям, самовідданою, жертовною боротьбою за найвищі національні ідеали довели право бути неупередженими, об'єктивними тлумачами, суддями найскладніших явищ і процесів.
Здається, що найсерйознішу спробу всебічно проаналізувати зміст III Універсалу, в тому числі визначити ті вади, які виявляться згодом, зроблено в «Замітках і матеріалах до історії української революції» П.Христюка. Причому перевага його дослідницького підходу полягає у спробі «вписати» не лише події, які сталися в Україні пізніше (як наслідок утілення в життя ідей Універсалу), а й положення самого документа як визначального фактора у ширший, загальноросійський контекст, вилучення з якого процесів в Україні, ухвалюваних тут документів лише заважає осягненню істини.
Обмірковуючи одне за одним положення історичного акта, П. Христюк приходить до низки принципових висновків, серед яких найважливішими є такі: «…У відношенню до селянсько-робітничої революції на Московщині, а тим самим і до Совітського Правительства, утвореного в Петрограді большевиками, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зайняли цілком виразної позиції, хоч політика Временного Правительства і засуджувалась Центральною Радою, хоч упадок його і перехід влади до большевиків був на руку Центральній Раді, остання все ж не спинялась серйозно над питанням про визнання московських Народніх Комісарів коли не всеросійським, то хоч би московським правительством.
Робітничо-селянська революція на Московщині трактувалась тоді поміркованою українською і неукраїнською демократією, не кажучи вже про дрібну буржуазію, не більше, як «ширення по державі безвластя, безладу та руїни». Серйозніше справи в цих колах ніхто не брав. Навіть лівіші групи української демократії не одразу орієнтувались. В те, що на Московщині закріпиться большевицький уряд і там дійде до соціялістичної революції, в Центральній Раді не вірили. Представники національних меньшостей (особливо рос. соц. — дем. меньшевики, бундівці і рос. соц. — рев.) дивились на події в Петрограді як на злочинну і шкідливу для загальноросійської революції большевицьку авантюру, передрікали в своїх промовах близький упадок большевицької власти і все застерігали Генеральний Секретаріят та Центральну Раду від якого-будь зближення з большевиками. І можна сказати, що головним чином через «меньшости» Центральна Рада не спинилась в той час серйозно на думці про формальне визнання Ради Народніх Комісарів, як правительства Московщини. А таке визнання само напрошувалось. Центральна Рада досить часто підкреслювала, що вона являється органом робітництва, селянства та вояцтва України. Отже, здавалось, було б цілком можна визнати таку саме (хоч і в формі диктатури соц. — дем. партії большевиків) організацію влади і на Московщині. До того ж і Третій Військовий З'їзд підказував Центральній Раді саме таку позицію, зазначивши в своїй постанові, що він не може вважати виступу большевиків вчинком антидемократичним і буде боротись зі спробами придушення його»[890].
П. Христюк схильний вбачати в означеній позиції українського проводу серйозний прорахунок. Він розмірковує, що формально визнати РНК «московським урядом» було б логічно й тому, що згодом Центральна Рада, Генеральний Секретаріат жодним своїм актом не заперечували статусу РНК як «московського правительства», навіть у нотах до керівників можливих суб'єктів майбутньої федерації фактично зверталися й до уряду В.Леніна. Інша справа, що в Центральної Ради не було підстав для визнання Ради Народних Комісарів усеросійським урядом. «Центральна Рада твердо стояла на грунті федеративної перебудови Росії і ще на Демократичній Нараді домагалась утворення для Росії правительства «відповідального перед демократією всіх народів Росії», себто організованого на федеральних основах. Рада ж Народніх Комісарів на чолі з Леніним ніяк не відповідала цьому основному і важному домаганню Центральної Ради, будучи фактично правительством Московщини; отже, Центральна Рада, не зраджуючи собі, не могла визнати зверхності цього правительства над собою.
Залишалось для Центральної Ради ще дві можливості: а) зовсім махнути рукою на Московщину і всю Росію і зайнятись виключно своїми справами і б) вжити можливих заходів до утворення загальноросійського федеративного уряду. На цей останній шлях і стала Центральна Рада, заявивши, як це бачимо в Універсалі, що вона вважає своїм обов'язком помогти всій Росії «врятуватись від безвластя, безладу і руїни»[891].
Тут, гадається, дуже важливо загострити увагу на тому, що П. Христюк досить обережно вводить до оцінки ставлення Центральної Ради і Генерального Секретаріату до Раднаркому не лише плани федеративного переустрою держави, можливої ролі в цьому процесі України, конкретну діяльність у даному напрямі, зокрема розвиток відносин з ленінським урядом, а й не менш важливий елемент — висновок про співвідношення між соціальною спрямованістю революційного процесу, який скеровувався більшовиками, і політичним курсом, якого стала дотримуватись, згідно з Третім Універсалом, Українська революція.
885
(762) Стпахів М. Третій універсал з погляду державного і міжнародного права // Наук. зап. Укр. техніко-господар. ін-ту. — Мюнхен, 1967. — С. 7.