На перший погляд, багато положень Універсалу не суперечать (навіть більше — відповідають) лінії декретів радянської влади. Однак той самий Універсал засвідчує свідоме дистанціювання Української революції від більшовицького курсу. Звичайно, це ще мало що означало. Теоретично можна припустити чимало (принаймні більше одного) варіантів досягнення будь-якої мети, в тому числі й створення соціалістичного („народ оправного”) суспільства. Можна доводити (і це пізніше численну кількість разів робитиметься), що соціалізм — узагалі тупиковий, шкідливий для суспільства шлях розвитку. Але конкретні історичні обставини склались так, що в Росії та Україні кінця 1917 р. вододіл між більшовицькою орієнтацією і відмінними варіантами мав вигляд межі між політикою в інтересах народних мас і політикою, що розходилась із цими інтересами.
Попри всі претензії до більшовиків (їхня маса зростала з плином часу) один з тодішніх найактивніших політичних діячів П. Христюк знайшов украй необхідним бодай коротко зазначити розходження Української революції з більшовицьким курсом саме при аналізі Третього Універсалу Центральної Ради — документа, з яким ототожнюється вибір варіанта подальшого розвитку українського суспільства. Підкресливши, що «в Третім Універсалі ми бачимо накреслення соціяльно-економічного змісту тої державності, яку творила Рада», П. Христюк пише: «Приглядаючись до цих ідеалів ближче, можна сказати, що вони більш-менш відповідали моментові. Формульовані в самих загальних рисах, вони могли бути правдиво оцінені тільки в процесі здійснення їх в життю, бо тільки в цім процесі вони могли розвинутись і набрати конкретного змісту.
Такі важні річи, як встановлення державного контролю над всією продукцією, припис про пристосування суду до народніх потреб, про співробітництво органів самоврядування з радами селянських та робітничих депутатів, могли в процесі незакінченої революційної боротьби розвинутись і піти далеко від свого первісного неясного прообраза. Так, приміром, участь робітництва у встановленні і переведенню контролю над продукцією і розподілом могла, врешті, перейти в форму націоналізації промисловості і організації продукції на громадських колективних основах; притягнення до співробітництва з демократичними самоврядуваннями рад робітничих, селянських та солдатських депутатів могло легко повести до переміни ролі цих двох сторін: ради селянських та робітничих депутатів могли з підсобляючих органів перетворитись в головні — в органи влади на місцях, а самоврядування перейти, як органи технично-господарчі, під їх контроль. Нарешті, майбутні Установчі Збори могли також не потягти за собою ліквідації центральних клясових революційних органів української демократії — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів — і витворити якусь форму співробітництва»[892].
Чи ж треба говорити: П. Христюк намагається довести, що на момент ухвалення Третього Універсалу ще існували можливості для того, щоб більшовицька й Українська революції доповнювали одна одну, а не ввійшли в антагоністичну суперечність. «Про всі ці можливости ми говоримо через те, що вони не одкидались і більшістю самої Української Центральної Ради, і, як такі, являються цінними для характеристики виявленого Радою розуміння завдань революції, — веде далі історик. — Щоправда, Центральна Рада не стала виразно на позицію необхідності жорстокої клясової боротьби, не проголосила своєю ближчою метою цілковиту руїну буржуазно-капіталістичного суспільства і творення нового соціялістичного суспільства і, в зв'язку з цим, не проголосила гасла організації державної влади в центрі і на місцях на клясовому, радянському принципі. Але після цього було б цілком помилковим робити висновок, що Центральна Рада ставила собі ідеалом творення буржуазної чи дрібнобуржуазної державности. Слово «народня» республіка було вжито в Універсалі Центральної Ради зовсім не для прикраси і не для того, щоб його, в пристосуванню до відновленої української державности, спіткала така ж само сумна доля, як і чужоземное слово «демократична» в старій європейській практиці»[893].
Центральна Рада свідомо ставила собі за мету розбудову дійсно народної державності, за якої політична влада перебувала б у руках народу й соціально-економічні відносини були б улаштовані так, щоб забезпечити як духовні, так і матеріальні інтереси трудящих мас. Для досягнення цієї мети Центральна Рада (її робітничо-содцатсько-селянська більшість на чолі з українськими соціалістичними партіями — есерами та соціал-демократами) зовсім не збиралась наслідувати зразки західноєвропейських республік, хоч би й найбільш «демократичних», і через це не зв'язувала себе в той час старими, встановленими на Заході державно-політичними формами «чистого» парламентаризму[894].
За оцінками активних учасників подій, головною помилкою Центральної Ради на той час була її позиція «соціяльного, міжклясового миру», її віра в те, що накреслені завдання вдасться втілити в життя без жорстокої боротьби з буржуазією. «Ця позиція і ця віра вели до того, що Центральна Рада, з одного боку, не спішилась з переведенням в життя оголошених реформ, а з другого — переоцінювала вагу обраних на основі пятичленної формули органів самоврядування і майбутніх Установчих Зборів і недооцінювала в той же самий час ваги і значіння в революції клясових органів працюючих мас — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, хоч і являлась сама більш клясовим, ніж міжклясовим, органом. Звідси йшли потім, при несприятливих умовах розвитку української революції, збочіння Української Центральної Ради (власне есефівсько-есдеківського правительства її) вправо; тут лежить причина частих закликів Генерального Секретаріяту до «спокою» і припинення «анархії» в той час, як, здавалось, треба було кликати до боротьби з буржуазією, до акції, яка виривала б з рук останньої скупчені в її руках матеріальні цінности»[895].
Характерним для цієї «примиренської» позиції і тактики поміркованої частини української демократії стало видане Генеральним Секретаріатом услід за III Універсалом пояснення до нього, «головним чином, в справі земельній». В додаток до цього пояснення секретарство земельних справ видало ще свого осібного обіжника до земельних комітетів, в якому роз'яснювало, що саме треба розуміти під нетрудовими землями. З того роз'яснення виходило, що «земельних власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром, меньш, ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність Універсалом не касується і зостається подавньому»[896]. «Ясно, що такі «пояснення» вносили в справу одні тільки неясности, — констатує П. Христюк. — Посилання на Установчі Збори в таких важливих питаннях, як справа сплати ріжних боргів, що тяжіли на поміщицькому майні, в той час, як в Універсалі ясно сказано було, що вивласнення земель переводиться без викупу, тільки заплутувало справу. Згадка ж земельного секретарства про 50 десятин була і зовсім недоречною. Вона викликала велике невдоволення серед біднішого селянства»[897].
Отже, хоч і обережно, П. Христюк цілком упевнено поставив під сумнів правильність вибору орієнтації, зробленого восени 1917 р. Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Нелегко щось протиставити і тому способу, до якого вдався історик.
Ще більше розумів потребу в такому підході В. Винниченко. В усякому разі у «Відродженні нації» після короткого розділу, присвяченого Третьому Універсалові (значну частину займає відтворення його повного тексту), колишній Голова Генерального Секретаріату вміщує цілих два розділи з характерними назвами «Основна хиба української демократії» і «Фальшиве розуміння національно-української державності». Промовисті й назви деяких параграфів — «Не маси винні», «Соціалізм малоросійського хуторянина», «Наша "безбуржуазність"», «Страх перед безбуржуазною державностю», «Поганенькі навіть демократи» тощо.