Отже, вибір суспільно-політичної альтернативи, здійснений лідерами Української революції на відповідальному історичному рубежі, обіцяв неминуче ускладнення ситуації як усередині українського суспільства, так і в його відносинах з ближчим сусідом, невідворотні колізії з досить туманною перспективою, в усякому разі —з вельми ілюзорними сподіваннями на успіх[903].
Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу
Прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу стало, безперечно, надзвичайно важливою, вершинною віхою в історії Української революції. Однак воно, водночас, знаменувало й початок таких надскладних далекосяжних процесів, які величезною мірою вплинули на всю долю нації, пошук нею свого місця серед інших спільнот, визначення власної суспільної ролі. Чи не найбільше це стосується проблеми федеративного переустрою Росії.
Її з'ясування, як гадається, залежить від відповідей на цілу низку питань, які умовно можуть бути поєднанні в три основні групи: 1) зумовленість планів Центральної Ради щодо федеративного переустрою Росії; 2) ступінь науково-політичної аргументації ініціативи; 3) оцінка наслідків спроби реалізації масштабної державницької концепції.
Ідея федеративного переустрою Росії в Універсалі є наскрізною, домінуючою, найрельєфнішою. Достатньо уважного погляду на документ, щоб цілком переконатись у тому.
"Народе український і всі народи України! — сповіщала Центральна Рада. — Тяжка й трудна година впала на землю республіки Російської (тут і далі підкреслено мною — В.С.). На півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна…І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:
Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її. ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів.
… Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії"[904].
У повному погодженні з цілою Росією передбачають розв'язання конкретних нагальних завдань поточного моменту: припинення війни й досягнення миру, розв'язання земельного, продовольчого питань, упорядкування виробництва і розподілу продукції, організації праці тощо.
Закінчувався Універсал таким закликом:
"…Громадяне! Іменем Народної Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній республіці Росії здоровля. силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах… "[905].
Коментарі, справді, як мовиться, зайві: турботи про долю Росії, здається, більше, ніж про власну… Однак у тому була й своя логіка і свій, значною мірою вимушений, розрахунок.
Передусім, лідери Центральної Ради одержали автономістсько-федералістські орієнтації, так би мовити, "у спадок", як незаперечну цінність і міцну традицію української суспільно-політичної думки, започатковану ще славними кирило-мефодіївцями. Переваги цих орієнтацій закріпилися у політичній свідомості через практику національно-визвольного руху впродовж півтора десятка років XX століття у своєрідному суперництві (втім, і у відвертій боротьбі) із самостійницькими гаслами М.Міхновського, Народної української партії, що за великим рахунком, так і не спромоглися подолати сектантських бар'єрів.
Не меншу роль відіграв і науково-прогностичний розрахунок М.Грушевського, його однодумів, що визначальною мірою базувався на невідворотності торжества в Росії демократичних засад і детермінованого ними ефекту: не відриваючись від Росії, взявши якнайактивнішу участь у її перетворенні на народоправну республіку, добровільну спілку (федерацію) національно-державних утворень, домогтися тим самим гарантії забезпечення прав поневоленим раніше народам самостійно, відповідно до власного інтересу порядкувати життям через систему органів місцевого самоврядування. В Україні уособленням реалізації такого права мали стати Українські Установчі збори (сойм).
Нерідко така стратегія оцінюється, з одного боку, як занадто обмежена, поміркована, а з іншого — нереалістична, ілюзорна, оманна, заздалегідь приречена на нездійсненність. Однак слід пам'ятати, що істотною рисою М.Грушевського-політика був категоричний імператив науково обґрунтовувати кожен політичний крок. Будь-хто, кому довелось читати публіцистичні праці Голови Центральної Ради 1917 р. ("Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", "Якої автономії і федерації хоче Україна" тощо), знає, що в їх основі лежить глибокий, шонайпредметніший аналіз суспільно-політичних альтернатив, уважний розгляд усіх чинників, що впливали на ситуацію, а вибір найприйнятнішого варіанта було здійснено практично з бездоганною переконливістю. Наукове сумління змушує й сьогодні, з позицій знання пройдених пізніше етапів історичного поступу, визнати, що обґрунтування курсу Української революції з теоретичного боку було майже абсолютним.
До речі, у розрахунках строго враховувалось і те, що із здобуттям демократичних гарантій можливості нації порядкувати власним життям, виключенням втручання у її автономну життєдіяльність, національне відродження буде розвинуто таку масштабну волю й енергію, за яких українцям вже будуть і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуренцій. А належність до великої і могутньої держави дозволить ефективно скористатися з її очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження світової війни.
Як вчений-аналітик, що блискуче володів знаннями світового досвіду, М.Грушевський був сам повністю переконаний у перевагах ладу. заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.
Водночас, залишаючись завжди справжніми демократами за способом думання і всім змістом своєї поведінки, провідники Української революції не допускали "накидання" (тобто нав'язування) вистражданої і вивіреної політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею, або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому М.Грушевський делікатно пропонував: за умов піднесення Української революції гасло автономно-федералістського переустрою Росії "могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим — на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України"[906]. Отже, йшлося про цілком природне засвоєння запропонованих гасел масовим визвольним рухом, животворне його опліднення. І з цього погляду позиція і передбачення Голови Центральної Ради і його колег виявилися цілком виправданими.
Автономістсько-федералістський стрижень концепції Української революції не залишився голою кабінетною абстракцією. Сформульовані Центральною Радою гасла впродовж 1917 р. перетворились на стійкі переконання мільйонів українців і матеріалізувалися у тисячах і тисячах постанов найрізноманітніших форумів: від загальнонаціональних і загальнопартійних до волосних і вузькокорпоративних. Відбувалось унікальне органічне єднання породження наукового інтелекту з інстинктивними прагненнями, стихійним (радше — неоформленим) волевиявом широких мас.
Центральна Рада начебто проявила масам їх внутрішні потяги, настрої і об'єктивно перетворилася на осереддя руху, що швидко наростав. В тритомнику заступника Голови Центральної Ради і Голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка "Відродження нації" є прикметний підрозділ з дещо іронічною назвою „І хведеративна”[907]. Справжній мислитель, тонкий знавець національної душі і талановитий художник блискуче, щемливо-тепло відтворив процес визрівання політичної і національної свідомості у всіх верствах українства, особливо в селянському середовищі. „На Україні, - пише він, — все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була "своя", вона добре знала потреби "простих людей" і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називались "Автономія України" і "федеративна Росія". В цих словах містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до "простої" мови, й узаконення його відмінності від "руського", "кацапа", й ліквідація образливої вічної зневаги цього "кацапа" до "хахла", й, нарешті, в цих словах було вирішення питання війни й землі. Реалістичний, моністичний розум селянина ці дві категорії, - національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, органічно пов'язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.
903
(780) Докладніше ця проблема розглядається у статтях: Солдатенко В. «…І дати всеросійським справам спокій» // Віче. 1993. № 8. — С. 125–135; Його ж. Соціально-політичні альтернативи революційної доби і проблема української державності // Вісн. Академії Наук України. 1994. № 7–8. — С. 48–53.