Надійною ідеологічною зброєю більшовиків, ефективним знаряддям виховання залишалася партійна преса, яка значно зміцніла, розширила свою мережу. В жовтні 1917 р. — лютому 1918р. в Україні видавалось 9 газет більшовицьких комітетів і організацій: „Донецький пролетарий” (Харків), „Красное знамя” (Могилів-Подільський), „Пролетарское знамя”, „Борьба” (Миколаїв), „Молот” (Полтава) та ін. В міру зростання впливу більшовиків у масових організаціях трудящих на платформу РСДРП(б) переходили і їх друковані органи. До початку наступу австро-німецьких військ в Україну більшовицькими за своєю політичною спрямованістю стали 33 видання рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, 11 видань різних військових організацій на фронті і в тилу, 4 профспілкових видання[925]. Зросла також кількість більшовицьких листівок, що розповсюджувалися у масах. Якщо в березні-жовтні їх було видано 57, то у листопаді 1917 р. — лютому 1918 р. — не менше 82[926].
В усній агітації дедалі активніше використовувався апарат Рад для підготовки кадрів агітаторів і пропагандистів. Крім шкіл і курсів були утворені народні і солдатські університети.
У справі ідейного загартування трудящих, вирішального значення надавалось поширенню ленінських ідей, висновків і настанов. Лише більшовицькі газети України передрукували на своїх сторінках з кінця жовтня 1917 р. по кінець лютого 1918 р. 55 праць В. І. Леніна (120 публікацій), 10 ленінських творів вийшли 11 окремими виданнями — у вигляді листівок і брошур[927]. Основну частину праць вождя партії надсилав в Україну ЦК РСДРП(б), крім того, багато ленінських праць друкувалося в „Правде”, „Известиях ЦИК”, „Газете Временного рабочего и крестьянского правительства”, „Солдатской правде”, інших центральних друкованих органах.
Особливо велику роль у революціонізуванні мас відіграли декрети ІІ Всеросійського з’їзду рад і радянського уряду. Підкреслюючи цю обставину, В. Ленін писав: „У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди… Простому робітникові і селянинові ми свої уявлення про політику відразу давали у формі декретів. В результаті було завоювання того величезного довір’я, яке ми мали і маємо в народних масах”[928].
Пропагуючи ленінські декрети, прийняті ІІ Всеросійським з’їздом рад, більшовики незмінно робили наголос на їх загальноросійському звучанні, їх обов’язковості для України. Так, катеринославська „Звезла” особливо підкреслила той факт, що в роботі з’їзду взяли участь „представники майже всіх національностей: українці, литовці, латиші, євреї, білоруси, грузини”[929]. Таким чином, робила висновок газета, з’їзд висловив волю всіх народів Росії, в тому числі й українського, про перехід влади в руки робітників і селян.
Завдяки такому спрямуванню ідейно-виховних заходів робітники і селяни сприймали Раду Народних Комісарів як свій уряд і з недовірою, а то й з обуренням зустрічали намагання розмежувати єдиний фронт трудящих різних національностей. У постанові ради робітничих депутатів Ясинівського підрайону Донбасу говорилося: „Вітаємо Народних Комісарів як Уряд пригноблених народів Росії, вітаємо випущені Урядом декрети, в яких накреслена програма робітників, солдатів і селян, і будемо вживати всіх заходів для проведення останніх в життя”[930].
Рішучість пролетаріату поділяли і підтримували й інші верстви трудящих в Україні. „Заявляємо, що всі свої сили, все своє розуміння, а також всі свої збройні сили місцевого революційного гарнізону віддаємо в повне розпорядження як Всеросійського з’їзду, так і місцевої ради для закріплення Радянського уряду[931], - говорилось у резолюції, схваленій екстреними зборами усіх військових комітетів Кременчуцького гарнізону після виступу делегата ІІ Всеросійського з’їзду рад.
На масові настрої активно впливала викривальна пропаганда, спрямована проти Центральної Ради. Лише впродовж листопада 1917 р. — лютого 1918 р. на сторінках більшовицьких газет було опубліковано близько 500 статей, резолюцій, листів, фейлетонів, спрямованих проти Центральної Ради[932]. Їх лейтмотив здебільшого зводився до того, що „творення української національної державності” головною метою мало збереження експлуататорського ладу. „Під виглядом боротьби національності, за своє утвердження Рада веде боротьбу класу, який падає, за свій порятунок”[933], - наголошували в одній з публікацій одеські більшовики. „Ні, панове соціал-федералісти і соціал-україністи, не сховати Вам буржуазної суті вашої політики… Якою б мовою не говорив робітник і селянин, він не знайде для себе спільної мови ні з буржуазією, ні з вами — її запопадливими захисниками і поплічниками по обдурюванню українських народних мас”[934], - говорилося у статті, надрукованій в київській більшовицькій газеті „Пролетарская мысль”.
Більшовицькі організації продовжували роз’яснювати широким верствам трудящих України ту загрозу, яку несла в собі проповідь побудови класових організацій за національною ознакою. У статті „Геть шовіністів”, надрукованій „Донецким пролетарем”, говорилось: „Товариші робітники! Зберігайте вашу єдність; зміцнюйте вашу класову організацію — Червону гвардію; гоніть геть із робітничого середовища тих, хто великий лозунг робітничого класу „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” замінив іншим: „Пролетарі всіх країн, діліться на національні купки”[935].
Організації РСДРП(б) всіма засобами переконували робітників, солдатів, селян України в тому, що їм не по дорозі з Центральною радою, яка підмінила „червоний прапор боротьби робітничого класу проти гнобителів усіх націй жовто-блакитним прапором єдності всіх українців — і робітників, і буржуазії”[936]. Більшовики відверто заявляли, що вони будуть нещадно боротись з будь-якими спробами внести розкол у ряди робітничого руху, посіяти ворожнечу між пролетарями різних націй: „…Наша партія, яка ясно, рішуче і недвозначно картала шовіністів російських, з тією ж безпощадністю буде боротись з шовінізмом українським… І ми знаємо, ми твердо переконані — перемога за нами, за партією революційного, інтернаціоналістського пролетаріату”[937].
У боротьбі проти зростаючого ідеологічного впливу РСДРП(б) політичні суперники намагалися зобразити її партією, що представляє одних лише росіян. Підкреслюючи, що націоналістичні ідеї чужі народним масам України, газета „Звезда” писала: „Наші організації на 70 % складаються з українських робітників і солдатів, у вищій мірі байдужих, а частіше прямо ворожих до націоналістичних настроїв, прагнень. Український пролетаріат і бідніше селянство не збираються сходити з класової позиції”[938].
Спростовуючи твердження, що РСДРП(б), радянська влада стоять на перешкоді задоволенню корінних національних інтересів українського народу, більшовики доводили, що Україна могла б уже давно повною мірою здійснити своє прагнення до самовизначення в умовах нового політичного правопорядку, якби цьому не заважала політика Центральної Ради. „Якщо український народ хоче дійсної свободи, — відзначалося в одній з публікацій „Голоса пролетаря”, - він повинен підтримати цей уряд (Раду Народних Комісарів. — В. С.), бо підтримуючи його, він тим самим підтримує революцію, революція ж забезпечить йому свободу і самостійність”[939]. Таким чином, більшовики вказували єдино можливий, за їх переконанням, шлях розв’язання національного питання: першочергове вирішення назрілих соціальних проблем і зміцнення інтернаціональної єдності трудящих України з робітниками і селянами всіх націй Росії, насамперед з російським народом.
925
(802) Див.: Солдатенко В. Ф. Идти впереди всех. Из опыта борьбы большевистской прессы Украины за победу социалистической революции. — 1988. — С. 103–125.
928
(805) Ленін В. І. ХІ з’їзд РКП(б). Політичний звіт Центрального Комітету РКП(б) 27 берез. // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 104.
931
(808) Цит. за: В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні. — К., 1967. — С. 176.