Отже, у питанні «самовизначення» більшовиків України, виробленні їхньої позиції, пошуках лінії відносин, з одного боку — з ЦК РСДРП(б), а з іншого — з українськими соціалістичними партіями, Центральною Радою далеко не все було просто. А рішення приймались під впливом багатьох чинників. Особливу роль тут відігравала позиція ЦК РСДРП(б), який, виходячи з інтернаціоналістських мотивів (чи прикриваючись ними), рішуче протидіяв оформленню більшовиків України у крайову, по суті — автономну організацію. Останнє могло стати небажаним прецедентом, початком перетворення єдиної, централізованої партії на федерацію крайових більшовицьких організацій, неминуче призвело б до ослаблення боєздатності виплеканого В. Леніним, його соратниками мобільного, дисциплінованого, жорстко керованого, політично сильного (звісно, відносно інших політичних сил Росії) соціального організму.
Вищевикладене зовсім не має на меті чи то приглушити, чи, тим більше, спростувати характеристики, що їх дав П. Христюк більшовикам України в подіях кінця 1917 р. Навпаки, воно додатково підтверджує думку одного з лідерів Української революції, що об'єктивно існувало чимало можливостей для того, щоб наявні в листопаді— грудні 1917 р. суперечності не довести до вибуху. Вина ж за невикористані шанси мирного врегулювання конфлікту лягає (можливо, й непропорційно) на обидві сторони.
На сторінках своїх «Заміток і матеріалів» активний учасник відтворюваних подій не втримався й від прогнозу щодо еволюції Української революції у бік соціалістичної, якби більшовицька позиція виявилась поміркованішою й зваженішою. «Хоч Центральна Рада і стояла на позиції «міжклясового миру», та ця позиція була не вічна, — говориться в книзі. — Під впливом української революційної демократії вона мусіла бути порушена, і коли б Центральна Рада з якоїсь причини не зробила цього вчасно, вона була б або переобрана, або й цілком скинута власними силами української демократії, без ведмежої допомоги московського червоного війська на чолі з жандармом-реакціонером Муравйовим. Розвиток клясової свідомості українського робітництва та селянства, еволюція, яку переживали українські соціялістичні партії — соціяль-демократи і соціялісти-революціонери, а також сусідство радянської Московщини (дружньо настроєної) були б запорукою саме такого, а не инакшого, дальшого розвитку подій на Україні.
Та, на жаль, з цим не захотіли числитись ні місцеві московські большевики, ні Рада Народніх Комісарів в Петрограді. Місцеві большевики, після вказівок з Московщини, всіх сил докладали, щоб усунути Центральну Раду так чи инакше. Поруч з завзятою агітацією проти Центральної Ради вони намагались кілька разів скинути її оружною силою, підбурюючи до повстання київську й инші військові залоги»[961].
Отже, врешті-решт П. Христюк схильний визнавати за більшовиками більшу провину у виникненні конфлікту та його поглибленні, ніж за Центральною Радою.
Однією з похідних, але і немаловажних причин непорозумінь і суперечностей П. Христюк вважав невизнання Центральною Радою Ради Народних Комісарів за центральний російський «совітський» уряд та вагання із формальним визнанням РНК за уряд Московщини (при фактичному визнанні) і, навпаки — невизнання Радою Народних Комісарів Української Народної Республіки і Центральної Ради. Обопільне «визнання — невизнання» тяглося формально до оголошення Радою Народних Комісарів ультиматуму Центральній Раді. За цей час уже стались серйозні конфлікти між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, а між військовими частинами траплялись і збройні сутички[962].
Все вищевикладене, як гадається, дає достатньо підстав для того, щоб дійти загального висновку: причини колізій, що нарешті вилились у воєнний вибух, були надто складними, суперечливими, надзвичайно карколомно перепліталися, й щоб їх глибше зрозуміти, слід уникати примітивізацій і невиправданих схематизацій. Так само варто підходити й до дослідження сутності конфліктної ситуації, її розвитку і розв'язки. На цьому доводиться наголошувати, оскільки в попередні часи основною вадою досліджень залишались однобічні погляди на проблему, брак спроб її інтегрального аналізу.
У працях перших істориків Української революції накреслювались три основних зрізи вивчення питання:
1) розвиток конфлікту між РНК і Центральною Радою; 2) війна між УНР і Радянською Росією (знаряддями останньої були місцеві більшовики і ради робітничих, солдатських і селянських депутатів України) — як стрижнева основа ситуації і 3) внутрішній розкол, розлам в українському суспільстві, що не дав змоги відстояти завоювання національної революції.
В радянській історіографії наголос робився на двох моментах: конфлікті між силами національної революції («буржуазно-націоналістичної контрреволюції») і силами соціальної, соціалістичної революції, в ході якого з боку Радянської Росії було надано інтернаціональну допомогу класовим співбратам в Україні в установленні влади рад[963]; і протистоянні Центральної Ради й РНК як уособлень капіталістичного, антинародного ладу й соціалістичної, справді народної влади.
В останні роки відбулися помітні зрушення й очевидний відхід від обох зазначених позицій.
Йдучи за діаспорними авторами, що сповідували найнепримиренніші антиросійські й антисоціалістичні погляди[964], вітчизняні дослідники (значною мірою публіцисти-популяризатори) почали зводити багатоаспектність і багатобарвність подій в Україні наприкінці осені — на початку зими 1917 р. до формули «українсько-більшовицької війни».
Не вводячи до наукового обігу нових фактів, документів, а використовуючи лише давно відомі[965], та, проте, змінюючи при тому оцінки й висновки на діаметрально-протилежні, О. Романчук доводить, що більшовицько-українську війну розпочав ленінський Раднарком, і визначає точну дату її початку — оголошення «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»[966].
«Перша українсько-більшовицька війна» — таку назву має книга Я. Тинченка[967]. Аналогічними термінами користується для визначення сутності конфлікту і його перебігу й В. Верстюк[968].
Гадається, однак, що сам термін є далеко не бездоганним. Не може не впадати у вічі, передусім, що в одному понятті об'єднуються, чи, навпаки, протиставляються різні за сутністю, різнопорядкові сили, які брали участь у конфлікті. З одного боку, їм дається національна характеристика — «українські», з іншого — партійна — «більшовицькі». Однак із цим ще можна було б якось погодитись, зважаючи, зокрема, на відносність, неабсолютність символів (слів), якими користується гуманітарна наука при підведенні суспільних процесів під лапідарні формули. Проте автори згаданих публікацій намагаються довести, що поняття, яке вживається, точно відбиває, «схоплює» сутність відтворюваної історичної колізії: з одного боку — це українці, нація, що уособлювалась Центральною Радою, з іншого — більшовики, уособлювані Радою Народних Комісарів, — неукраїнці. Отже, неукраїнці, великороси («руські»), великодержавники розв'язали збройну агресію проти суверенної волі нації, проти підтриманої нею державності (УНР). Місцевим більшовикам у подіях відводиться роль «троянського коня», «п'ятої колони».
До певної міри подібні міркування не позбавлені своєї логіки, але навряд чи сприйнятні в цілому, оскільки, вільно чи мимовільно, не враховують низки надзвичайно важливих моментів, здатних внести істотні корективи у розуміння суті історичного моменту. Йдеться передусім про те, що історично суспільство України склалося як полінаціональне. Майже З0 % неукраїнців — це той чинник, скидати який з рахунку ніяк не варто. І якщо їхні (точніше, їхньої переважної частини) настрої, позиції, прагнення розходились з лінією Центральної Ради, концентрувалися в певній партійній політиці, то це доцільно сприймати як зумовлений історичними обставинами факт, а не відмовляти їм у праві (бодай заднім числом), як жителям краю, брати участь у вирішенні долі їхньої ж Батьківщини (зайшлі в 1917 р. елементи, звісно, також були, але їх відсоток виявився дуже незначним, хоча лише цим показником, звичайно, не можна вимірювати їхнього політичного, надто ж військового, впливу на перебіг подій). Та й скільки-небудь чіткого національного вододілу в умовах революційного виру з переплетенням у ньому соціальних і національних тенденцій не було (і бути не могло).
963
(840) Див.: Очерки Коммунистической партии України. Изд. 4-е, доп. — К., 1977. — С. 230–256; Варгатюк П. Л., Курас И. Ф., Солдатенко В. Ф. В. И. Ленин и большевистские организации Украиньї в Октябрьской революции. — С. 229–365 та ін.
964
(841) Див., напр.: Мірчук П. Українсько-московська війна (1917–1919). Торонто, 1957; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр. (Про що «історія мовчить»). Мюнхен, 1967 (перевидання Львів, 1994).
965
(842) Див.: Рубач М. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой (декабрь 1917 г.) // Летопись революции. — 1925. - № 2. — С. 52–85.
966
(843) Романчук О. Ультиматум. Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною Радою // Дзвін. 1990. № 8. С. 76–92. В дещо розширеному варіанті ця стаття видана в Києві того ж року окремою брошурою товариством «Знання».
967
(844) Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ; Львів, 1996. - 342 с.
968
(845) Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. Київ 1997. С. 229–235; Історія України. — Навчальний посібник. Вид. 3-е, доп. і перероб. — К., 2002. — С. 221–225.