Генеральний Секретаріат, нарешті, погрожував, що з тими, хто буде виступати проти означеного плану («вороги демократії»), він «уміє боротись», однак нереальність запропонованих заходів була очевидною.
Одночасно з'явився й наказ С. Петлюри українському комісару Північного фронту, згідно з яким заборонялось виконувати будь-які розпорядження Верховного головнокомандуючого М. Криленка{13}, що був призначений РНК, пропонувалось посилити українізацію, давати відсіч ворогам УНР і доручалось для «переведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються вашим географічним становищем щодо Петрограду, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю небезпеку спинили біля Петрограду»[979]. Це вже був не стільки авантюрний, скільки шкідливий демарш. Адже будь-які заходи українізованих частин легко можна було кваліфікувати як виконання наказу С. Петлюри з усіма наслідками, що могли з того випливати.
Низька ж боєздатність українізованих частин не залишала для них жодних шансів на випадок виникнення непорозумінь, збройних сутичок тощо. Нерідко українські частини, які прямували в Україну з фронтів, розташованих далеко від рідних місць, зупиняли, роззброювали, навіть грабували й били. Були то й військові одиниці, що підтримували владу рад, і просто селяни та мешканці міст. Така доля спіткала, зокрема, 1-й Український кінний ім. Тараса Шевченка полк, що сформувався під зиму 1917 р. з українців 14-ї кінної дивізії 12-ї армії Північного фронту, а також український полк, що виділявся з 3-ї кінної російської дивізії у Донбасі[980].
Інші частини, може, й більш організовані, як, наприклад, 14-й стрілецький Залізний полк 40-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту, хоч і дісталися в бойовому складі й стані до місць призначення (в даному разі до Одеси), практичної участі в подальших політичних подіях не брали[981].
Фактично те саме можна сказати і щодо 175-го пішого Батуринського полку 44-ї пішої дивізії 12-ї армії Північного фронту, що єдиний з українських частин цієї армії прорвався на Чернігівщину в район Бахмача[982].
Мало в чому відрізнялася ситуація і з формуваннями, які утворились у тилових гарнізонах із солдатів запасу. Так, 24 листопада до Києва прибули 1-й кінний полк (з Новогеоргієвська) і піхотний полк, сформований з українців Павловського, Ізмайловського, Семеновського і Волинського полків (з Петрограда[983]. Та ці частини також виявились небоєздатними. Так, Петроградський полк їм. Т. Шевченка з початком вирішальних подій у Києві оголосив «нейтралітет» і безслідно зник. А полк з Москви, що їхав «славити визволення України», розпався, ледве витримавши один парад у Києві. Досить швидко головним гаслом переважної маси солдат-українців стало «Додому!» замість попередніх обіцянок боронити українську справу[984].
Дуже показовою з цього погляду є історія з сердюцьким ім. отамана Орлика полком, яку І. Мазепа описав так: «Один з таких полків — полк гетьмана Орлика — на початку грудня прибув з Петербургу через Київ до Катеринослава. Це був свого роду «троянський кінь», якого московські більшовики, після відповідної агітаційної підготовки, вислали з Петербургу до Києва, щоб підрити Центральну Раду зсередини. В Києві це помітили й цілий полк «сплавили» до Катеринослава. Пригадую, з якими радісними надіями зустрічали це військо катеринославські українці. Але надії завели. Більшовицька пропаганда так затуманила голови цим «синам України», що коли пізніше дійшло до боротьби з большевиками, вони проголосили нейтралітет і не схотіли битися за українську справу»[985].
Навіть більше, збори полку ухвалили кілька резолюцій, в яких засудили політику Центральної Ради, зокрема у її відносинах з Радянською Росією[986].
Українська преса в той час намагалася психологічно, ідейно підтримати процес українізації війська, із захопленням повідомляла мало не щодня про повернення в Україну військових частин, вітала українських солдатів, уміщувала безліч резолюцій про підтримку вояками Центральної Ради, її політики. Та невідповідність пропагандистських зусиль та їхніх наслідків чимраз більше впадала в очі будь-якому об'єктивному політикові.
Вимоги щодо українізації Чорноморського флоту (його матроський склад був майже на 80 % українським, а командний, за деякими винятками, російським) до якихось серйозних наслідків також не привели. Щонайбільше на окремих суднах було піднято синьо-жовті прапори[987].
Були, звичайно, й спроби зламати негативні тенденції, відновити дисципліну, паралізувати деморалізаційний вплив антивоєнних агітаторів на військові формування. Однією з таких спроб стала ініціатива начальника Київської військової округи полковника В. Павленка щодо створення не українізованих, а власне українських частин та надання їм привілейованого становища, з присвоєнням статусу «сердюцьких». (За часів Гетьманщини сердюки, на зразок гвардії, були елітарними частинами української армії. Вони уславили себе обороною Ставища за часів Б. Хмельницького і Батурина за І. Мазепи. Останнє стало причиною того, що Петро І викреслив термін «сердюки» з реєстрів своєї армії і до нього більше не поверталися). З полків, що перебували в Києві, були створені дві сердюцькі дивізії. До 1-ї ввели Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський і Георгіївський ім. Богуна полки, при цій же дивізії розпочалось формування «гарматної Михайла Грушевського» бригади, саперної сотні та кінного полку. Командиром дивізії був призначений полковник Ю. Капкан. Командиром 2-ї дивізії став генерал О. Греков[988]. За деякими даними, сердюцькі дивізії налічували 12 тис. вояків[989]. Організація сердюцьких полків дістала ідейну підтримку деяких органів преси. Так, «Робітнича газета», крім офіційної інформації, вмістила низку спеціальних статей, серед яких великі публікації М. Галагана «Сердюки», «Сердюцька дивізія і народна українська армія» тощо[990].
Але спроби створити дещо подібне до національної гвардії успіху не мали. Як наслідок — В. Павленко був змушений залишити посаду, а сердюцькі полки зрівняли за статусом зі звичайними.
І все ж у порівнянні з потенціалом, на який спирались більшовики, прибічники радянської влади, на кінець листопада — початок грудня 1917 р. на боці Центральної Ради зберігалася загальна перевага як у військових силах в Україні в цілому, так і в конкретних місцях. У політичному центрі краю, в Києві, війська Центральної Ради щонайменше вдвічі переважали озброєні загони (червоногвардійців і солдатів), що підтримували більшовиків, раду робітничих депутатів, ВРК, який продовжував функціонувати. Українізовані частини (близько 16 тис. чоловік) вирішили на користь Центральної Ради суперечку між нею та більшовиками, роззброївши на початку грудня червоногвардійців та їхніх союзників-солдатів і виславши їх за межі України. В операції брали участь 1-ша Сердюцька дивізія (Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський та Георгіївський полки), Курінь ім. Т. Шевченка, Курінь смерті, 1-й кінний козацький Вільної України полк і 414-й піший полк[991].
Центральна Рада пояснила ці свої дії (роззброєння більшовизованих частин та репресії проти інших співчуваючих більшовикам організацій) планами перевороту, який нібито хотіли здійснити київські більшовики, очолювані Військово-революційним комітетом. Цей аргумент був перенесений і на сторінки дослідницької літератури.
980
(857) Див.: Савченко В. Український рух у російських частинах у 1917 та 1918 рр. //За державність (Каліш). 1934.36.4. — С. 146–151, 157.