Однак звертає на себе увагу досить точний збіг у часі акцій, ужитих Українською Радою щодо більшовиків та організацій, що вже перебували під їхнім впливом у цілому ряді міст (Київ, Одеса, Миколаїв, Херсон, Вінниця, Проскурів, Стародуб, Житомир тощо) і в частинах усіх чотирьох армій (7-ї, 11-ї Особливої Південно-Західного фронту і 8-ї — Румунського фронту), дислокованих у межах України. З огляду на означене дії 1-го Українського корпусу схожі скоріше на скоординовані, ніж самочинні. Пізніші ж публікації, думається, несуть на собі відбиток політичного маневрування кінця 1917 р.
Водночас не може не викликати природного подиву і нічим не вмотивоване, бездумно-байдуже ставлення Центральної Ради до запитів корпусу П.Скоропадського. Замість того, щоб поповнити його добровольцями від вільних козаків, перетворити на ядро національної армії, Генеральне секретарство військових справ повністю ігнорувало прохання про надсилання теплого одягу, взуття, опалювальних приладів, навіть агітаторів, здатних протистояти пропаганді більшовиків[1003]. На завершення всього, самого П. Скоропадського та вищий командний склад корпусу в Києві сприймали з відвертою підозрою, мало не вороже. Начебто бажаючи якомога болючіше дошкулити опальному генералові, Головнокомандувачем усіма збройними силами України призначили людину, явно не компетентну для такої масштабної роботи, — Ю. Капкана.
П. Скоропадський вирішив стати вище особистих рахунків і образ, більше не конфліктувати, а заради встановлення нормальних відносин між українським політичним центром і ледве не єдиною надійною військовою силою, що на неї він міг спертися, залишив свою командну посаду. 29 грудня 1917 р. він подав у відставку, а його місце посів генерал Я. Гандзюк[1004].
На той час корпус являв собою ще досить численну військову силу. Штаб корпусу перебував у Білій Церкві, штаб 1-ї дивізії — у Бердичеві. 1-ша бригада 1-ї дивізії перебувала в Києві, 2-га — вздовж залізниці Фастів — Бердичів, 2-га дивізія розташувалася вздовж лінії Вінниця — Гнівань.
Але боєздатність і дисципліна в корпусі почали падати з катастрофічною швидкістю. Вояки домоглися, щоб загальна демобілізація, початок якої у старій російській армії оголосив Раднарком, була поширена й на 1-й Український корпус. Буквально за кілька днів корпус припинив своє існування як організоване ціле. Лише невеличкі його рештки переховались під час перемоги радянських військ і після приходу німців знову прилучилися до українського війська.
Притаманне 1-му Українському корпусу віддзеркалило не лише те, що багато в чому було характерним для попереднього етапу національно-військових спроб, але й для наступного, практично для всього грудня 1917 р. і січня 1918 р. Тут у найкарколомніших комбінаціях сплелись суперечливі, навіть полярні тенденції: намагання й далі створювати військові одиниці як оплот державності на національній основі й нестримний їх розклад.
Центральна Рада об'єднала Південно-Західний і Румунський фронти в один і 23 листопада 1917 р. оголосила його Українським, призначивши Головнокомандувачем генерала-реакціонера Д. Щербачова[1005]. Був українізований штаб Одеської військової округи, а командувачем призначено генерала Єлчанінова-старшого. 18 грудня штаб Київської військової округи очолив М. Шинкар[1006].
Заінтересованість у якомога міцніших збройних силах виявляли і представники Антанти. На початку грудня до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Генеральне секретарство військових справ улаштувало їм підкреслено урочистий прийом. А представники союзних держав почали виказувати особливу симпатію до українського руху, обіцяючи надання різноманітної допомоги.
Різка зміна позиції країн Антанти (до цього вони негативно і навіть вороже ставились до ідеї української державності, вважаючи, що будь-яка її форма зашкодить єдності Східного фронту і завдасть їм зайвого клопоту) пояснювалась дуже просто. Розуміючи, що заінтересованість радянської Росії і країн Четверного союзу в припиненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно призведе до сепаратного миру, країни Антанти згодні були зміцнювати державність УНР, аби тільки вона утримала бодай частину колишнього фронту, відтягуючи на себе австро-німецькі дивізії.
Та ці сподівання виявились марними, хоч Генеральний секретар військових справ С. Петлюра й обіцяв на зустрічі з союзниками 13 грудня 1017 р. виставити на фронт півмільйонну армію. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в оману дипломатів, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами диспонував його уряд. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й тому, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів фахівці мають досить наближені, суперечливі уявлення про кількісні характеристики українських збройних сил в кінці листопада — на початку грудня 1917 р.
Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з'їздах, або ті частини, які ухвалювали резолюції відданості українській справі, цифри тут коливаються від 70 тис. до близько 400 тис: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. — у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків[1007].
Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а не пізніше — у спогадах) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петрограді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо. Повертаючись з відпустки з Єлисаветграда, член ЦК РСДРП(б) Г. Зінов'єв{14} узяв участь у нараді працівників Київської партійної організації — делегатів обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Виступаючи з питання про ставлення до Центральної Ради, Г. Зінов'єв заявив: «Нам становище на Півдні Росії уявлялось зовсім в іншому вигляді. Я повинен сказати, що ми були дуже щирі, коли на заводах Петрограда виступали із заявами такого змісту: нехай насмілиться Каледін виступити — Центральна рада, ця революційна влада українських робітників і селян, вишле проти нього 100 000 армію»[1008].
У будь-якому випадку в листопаді—грудні 1917 р. Центральна Рада мала досить численні збройні сили, що помітно (принаймні у 10–12 разів) переважали військовий потенціал прибічників радянської влади[1009].
За розвитком подій в Україні, переростанням боротьби у громадянську війну пильно стежили у Петрограді. І надалі вважаючи, що край залишається частиною Росії, не особливо зважаючи на зусилля Центральної Ради щодо державного самовизначення УНР, тут розглядали ситуацію в Україні крізь призму процесу розвитку соціалістичної революції, встановлення радянської влади. Тобто на події в Україні дивилися здебільшого як на внутрішні проблеми. Мабуть недарма у 14 випадках з 15, коли на засіданнях РНК слухались питання про Україну (мова йде про листопад — грудень 1917 р.), доповідачем або автором, якому доручалася підготовка документів, був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін —і тільки одного разу — нарком закордонних справ Л. Троцький. Для В. Леніна Й. Сталін став незаперечним авторитетом з українських проблем, а для уряду — скоріше наркомом чи ж то провідним «фахівцем» з установлення влади рад на місцях, аніж наркомом у справах національностей[1010].
Після обговорення 3 грудня 1917 р. на засіданні РНК у черговий раз питання про Центральну Раду було створено комісію для розробки проекту маніфесту до українського народу й ультиматуму Раді. Документ готувався головним чином В. Леніним, у складанні й редагуванні тексту брали участь Л. Троцький (ним були сформульовані ультимативні вимоги) і Й. Сталін[1011].
4 грудня РНК оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Маніфест визнавав право всіх народів, у тому числі українського, на національну незалежність: «…Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.
1007
(884) Голуб П. А. Партия, армия и революция. — М., 1967. — С. 170. Його ж. Большевики и армия в трех революциях. Москва, 1977. — С. 207.
1008
1009
Предметний розгляд порушеного питання з усіма можливими цифровими даними міститься у книзі: Солдатенко В. Ф., Хало Л. Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917–1918 рр. — К., 2002. — С. 179–211.
1010
Детально про ставлення керівного ядра РНК до українських проблем див: Солдатенко В.Ф. До конфлікту Рад наркому Росії з Центральною Радою (особистісний зріз) // Події і особистості революційної доби. — К., 2003. — С. 75–108; Його ж. До історії українсько-російських взаємин 1917 — на початку 1918 рр. // Пам’ять століть. — 2003. - № 6. — С. 52–80.
1011
(886) Ленін В. І. Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради // Повне зібр. творів. — Т. 35. — С. 137–139, 448.