Тільки такий клясовий орган може існувати як постійна установа, організована з низу до верху, на яку буде спиратися центральна влада і реалізувати через неї свою політику.
Тільки в такій організації можуть найти піддержку Українські Установчі Збори і перевести свою велетенську роботу без особливих катастроф»[1030].
Впадає в око своєрідний дуалізм у підході українських есерів до питання про форму влади: передбачалось одночасне існування в УНР двох верховних законодавчих органів: позакласового — парламенту (спочатку Центральна Рада, а згодом — Українські Установчі збори) та класового — Всеукраїнська Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів.
П. Христюк дуже високо оцінює наведену резолюцію найвпливовішої на той час політичної партії в Україні і приходить до такого загального висновку: «Коли пригадаємо тут постанови Першого Всеукраїнського Селянського З'їзду і третьої сесії Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів про організацію влади на місцях, то можемо сказати, що українська демократія мала майже викінчену схему організації влади на Україні з самого верху до низу. Ця схема не була у когось запозичена. Це не було сліпе наслідування ані західньо-європейських зразків парляментарної демократії, ані московсько-лєнінської радянської форми влади. Це була своєрідна, що виросла органично з розвитку революції на Україні, форма будови влади. Суть її полягала в одночасному існуванні органів двох родів: так званих демократичних, обраних на підставі п'ятичленої виборчої формули, і цілком клясових, так би мовити, радянських, при чому виразно віддавалась фактична перевага органам клясовим — радам робітничих, салдатських і селянських депутатів, як на місцях, так і в центрі»[1031].
Такий, по суті, перехідний, варіант державної організації, розрахований на її обов'язкову подальшу еволюцію, міг би, звичайно, зняти напругу, що виникла між більшовиками і лідерами Української революції. П. Христюк зазначає: «Цій схемі організації влади не можна відмовити в раціональності, особливо для того часу, на який вона розраховувалась. Будучи переведена в життя, вона, безумовно, не стала б на перешкоді нормальному розвиткові клясової боротьби на Україні. З часом Установчі Збори, а також обрані на підставі п'ятичленної виборчої формули органи місцевого самоврядування, могли б бути з успіхом усунені цілком, коли б того вимагала клясова боротьба, і, таким чином, вся влада на Україні перейшла б до рад робітничих, селянських і військових депутатів. Не виключена була також і можливість довшого існування цієї «дуалістичної системи». У всякім разі, кажемо ще раз, в ній не ховалось нічого загрожуючого розвиткові революції, і московські большевики несуть велику відповідальність перед працюючими масами за те, що нетактовно і брутально — силою московської зброї — зруйнували всі ці пляни, порушили нормальний розвиток клясової боротьби на Україні і, бажаючи силою зброї включити українську революцію у відповідну фазу російської революції, насадити форми влади на Україні точнісінько по своїх московських зразках, викликали війну між Совітською Московщиною і демократичною, революційною Україною»[1032].
З наведеними міркуваннями досить серйозного аналітика можна було б погодитись, якби не одна, але дуже вагома деталь: до реалізації означеної схеми на практиці так і не дійшло. Більшовики ж організовували маси на боротьбу не з паперовими, кабінетними планами, хоч би якими привабливими вони були, а з тією конкретною політикою й організаціями, що їм протистояли. Саме тому вони й домагались усунення з політичної арени Центральної Ради і передання влади в Україні органу, який обрав би Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
Переконавшись, що Всеукраїнський з'їзд рад, усупереч протидії Центральної Ради, все одно буде скликано, лідери УНР у двадцятих числах листопада змінили тактику. Вони публічно почали доводити, що з'їзд, скликаний за нормами представництва оргкомітету, який створила обласна рада робітничих і солдатських депутатів, не відбиватиме настроїв українського народу, не стане його справжнім волевиявленням. Тому Центральна Рада вважала себе зобов'язаною взяти участь в організації форуму і вплинути на процес формування його складу. Без відома оргкомітету ЦК Селянської спілки закликав селян, надіслати якомога більше представників для участі в з'їзді. До столиці прибули понад 2 тис. таких посланців від ближчих до Києва повітів, які без великих зусиль захопили приміщення мандатної комісії та виписали всім своїм прихильникам мандати делегатів з'їзду, розчинивши у власній масі тих, хто прибув до Києва з ініціативи оргкомітету.
Більшовики та їхні прихильники (всього близько 200 чоловік) після виголошення декларації із засудженням фальсифікації з'їзду, брутальної підтасовки його складу, перетворення на зібрання прихильників Центральної Ради залишили зал засідань відразу ж після відкриття форуму. Ті ж, хто залишилися, конституювались як І Всеукраїнський з'їзд рад і ухвалили ряд резолюцій з повною підтримкою політики лідерів УНР та засудженням дій РНК як неспровокованої агресії проти суверенної держави. Поодинокі більшовики, що залишились на зібранні з інформаційною метою, солідаризувались з різко негативними оцінками ультиматуму РНК Українській Раді[1033].
«…Вважаючи ультиматум Ради народних комісарів замахом проти Української Народної Республіки…виходячи з того, що заявлені в ньому домагання брутально нарушують право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих та солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною та Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія, — говорилося в резолюції, проти якої було подано лише 2 голоси, а 19 — утрималося. — …Визнаючи, що відповідь Генерального Секретаріяту 4 грудня є належною відповіддю замахові народних комісарів на права українських селян, робітників та вояків, Всеукраїнський З'їзд рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів вважає потрібним вжити всіх заходів, щоб не допустити пролиття братерської крові, і звертається з гарячим закликом до народів Росії всіма способами запобігти можливості нової ганебної війни»[1034].
Ще одностайнішими виявились результати голосування резолюції про довіру Центральній Раді. Проти ухваленого документа голосувало також 2 депутати і лише 2 — утримались.
«Приймаючи на увагу, — зазначалось в резолюції, — що Центральна Українська рада, представництво в котрій безперестанно поновлюється, складається з всеукраїнських рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з'їздах, та з представників демократії національних меншостей, через що вона уявляє з себе тимчасовий правомочний законодавчий орган революційної демократії України, і зважаючи на те, що проголошенням Третього Універсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних і політичних реформ та приступила до найшвидшого скликання Українських Установчих зборів, яким єдино може Центральна Рада передати всю повноту влади на Україні, — з'їзд Рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів України вважає перевибрання Центральної Ради невчасним і непотрібним.
Підкреслюючи своє рішуче домагання, щоб Центральна Рада в своїй дальшій роботі стояла твердо на сторожі здобутків революції, поширюючи та поглиблюючи невпинно свою революційну творчість і обороняючи непохитно класові інтереси трудової демократії, та щоб не відкладаючи скликала в свій час Українську Установчу раду, яка єдино може виявити справжню волю всієї демократії України, — з'їзд Рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів України висловлює на цьому шляху Центральній Раді своє цілковите довір'я і обіцяє їй свою рішучу піддержку»[1035].
І Всеукраїнський з'їзд рад став ще однією демонстрацією солідарності з лінією проводу Української революції. Однак, гадається, не варто й переоцінювати його, як це робиться у працях багатьох сучасних істориків[1036]. Зокрема, самі українські керівники у системі аргументації на користь легітимності Центральної Ради, УНР не надавали першорядного значення рішенням київського з'їзду Рад, як і не вважали їх принципово важливими для подальшої долі Української революції.
1036
(911) Див., напр.: Верстюк В. Українська Центральна Рада. Навчальний посібник. — С. 225–226.