Звичайно, застосовані у документі надзвичайної політичної ваги формули дуже далекі від досконалості. З одного боку, заявляється про те, що народ України віднині буде вільним, сам порядкуватиме своїм життям через Українські Установчі збори. З іншого — декларується нерозривність з Росією, а доля України, її державності мала вирішитись Всеросійськими Установчими зборами. Однак творці Універсалу, палкі його прихильники оцінювали цей державницький документ дуже високо.
У згаданій вище брошурі «Українська Центральна Рада і її універсали», що вийшла в світ відразу ж після цих подій, М. Грушевський з методичною послідовністю викладає історію створення і основні напрями діяльності Центральної Ради, а після відтворення тексту Першого Універсалу вміщує спеціальний розділ «Що сказала Ц. У. Рада в Універсалі». Розкриваючи головні передумови появи цього документа, відомий політичний діяч відверто заявляє: «Перш за все важне було те, що У. Ц. Рада заговорила в сім Універсалі як власть, поставлена Українським Народом над собою на те, щоб кермувати і правити ним, так що її постанови і накази мають українською людністю пильно сповнятись.
Вона заявила, що, взявши на себе велике діло творення нового, свобідного і справедливого, автономного життя, положене на неї Українським Народом, вона не зложить з себе сього діла і не ухилиться від нього ні в якім разі, — які б не були трудні і небезпечні обставини, які б не були відносини до неї, яке б не було становище Рос. Центр. Уряду — чи схоче він помагати їй і працювати разом з нею, чи ні»[372].
М. Грушевський наголошував, що Центральна Рада обіцяє дбати про інтереси краю, вживе всіх сил і засобів для його всебічного розвитку. Він запевняв, що Рада дбатиме не лише про добро й успіхи українців, але так само піклуватиметься про добро й інтереси інших народностей, що живуть на українській землі, прагнутиме порозуміння з демократичними групами, що їх представляють, і планує разом з ними працювати над розбудовою нового ладу[373].
Всі люди доброї волі, за переконанням українського лідера, знайшли в Універсалі «заспокоєння, запоруку ладу і порядку і з радістю привітали перехід Ради до активної роботи над захистом і упорядкуваннєм життя краю, до закладання підстав його автономного життя.
Ті ж, що підняли голос на нього, вичитали в нім те, чого в нім зовсім нема! Бож Ц. Рада в своїм Універсалі признавала єдність Росийської революції, визнавала санкцію Всеросийського Учредительного зібрання, і зовсім не розривала з Центральним Урядом, не претендувала на ніяку власть над неукраїнськими народностями, тільки над Українським Народом, що її настановив. Національне самооподаткування накладала тільки на українську людність, не чіпаючи не-Українців.
Ніяких анархичних, неорганізованих виступів не допускала. Всю адміністративну, публичну машину полишала без усякої поміхи і не робила перешкоди в її діяльности»[374].
М. Грушевський кожною своєю фразою прагне переконати, що ніяких помислів, окрім спокою й ладу для рідного краю, загального порозуміння у Центральної Ради не було, не хотіла вона сіяти й національну ворожнечу. Зовсім навпаки, «У. Ц. Р. ніби говорить сим Універсалом до всіх, хто живе на Україні: «Мир вам, братя-громадяне Української землі! Ми, У. Ц. Рада, стали на сторожі спокою й ладу України і вжиємо всіх сил Українського Народу, щоб забезпечити їй правильний порядок! Порозумійтеся, працюйте в згоді між собою і в тіснім зв'язку з нами, і спільними силами забезпечіть добре житє нашому краєви!»[375]
Зрештою, всі пояснення, що до них удається М. Грушевський, вкладаються й у лапідарну оцінку Першого Універсалу — «творення підстав української автономії» як важливого кроку до запровадження національної державності. Хоча, за оцінками фахівців, зокрема П. Христюка, «обрії майбутньої державної роботи ще тільки намічались», універсал з великим захопленням, ентузіазмом, радістю зустріли українці, підтримали справжні демократи за межами України. Однак привертає увагу й той факт, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, який продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, його силу. Жодним словом автори універсалу не обмовилися про проблему власної армії, чи бодай українізації існуючих збройних сил.
І якщо навіть припустити, що це робилося з дипломатичних міркувань, то й у цьому разі, мабуть, є всі підстави стверджувати, що пошук гаранта державного будівництва за межами своєї Батьківщини — вельми ненадійна, хибна, зрештою згубна позиція.
Щоправда, багато хто з лідерів Української революції добре розумів, що документ був далеким від досконалості, і через те різні верстви вкладали в нього свій власний смисл. Проте головне, на думку цих політичних діячів, полягало зовсім не в конкретних обіцянках. «Ні. Сила універсалу полягала в иньшому, а саме в тому великому принціпі, який він проголосив словами: «од нині самі будемо творити наше життя», і в тому великому, безмежному довіррі до творчих сил українського народу, яким пройнятий був весь універсал, на якому він весь, від початку до кінця побудований, — заявляв П. Христюк. — В цьому принціпі і в цій вірі треба шукати ключа до розгадки питання про причини надзвичайного успіху універсалу, про причини народного ентузіазму, викликаного ним.
Ці слова — «од нині ми сами, а не далекий Петроград, не далеке і чуже Временне Правительство і не хтось иньший, сами, тут у себе, без вічних перешкод, без вічного загаду, з власної волі будемо творити своє життя» — це було все. Тут містилась вся національно-політична і соціяльно-економична програма. Сказавши це, вже не так важко було нагадати навіть і про землю і про майбутні Установчі збори. Раз ми сами будемо творити своє життя, то ми вже нічого не забудемо, ми вже згадаємо про все: і про землю, і про війну, і про школу, і про нову народню власть на місцях, і про становище робітника на фабриці та заводі, і про самі фабрики та заводи, банки… Так думав український робітник і селянин.
Звичайно, це був революційний романтизм. Звичайно, цілком иньший зміст вкладали в те «ми сами будемо творити своє життя» — українське міщанство, здеклясова-на інтелігенція, дрібна буржуазія»[376].
Справді, ті, хто скеровував український рух, брав у ньому участь у 1917 р., багато в чому були романтиками революції. І в цьому крилася одна з визначальних причин тогочасного розмаху руху, але й, водночас, причина його аморфності, орієнтаційної невизначеності.
Ухвалення Першого Універсалу, події, що його супроводжували, стали справді визначною віхою у розвитку Української революції, українського руху, початком «відродження державного життя на Україні». І хоч би як хто тлумачив їх згодом, хоч би які оцінки давав, усі врешті-решт змушені погодитись, що це була одна з найвищих точок піднесення визвольного руху, а ті дні «стали історичними днями українського життя»[377]. «…Крива українського руху, — констатує М. Грушевський, — по високих прямовісних скоках під час першої української маніфестації в березні, під час національного з'їзду в квітні втретє піднялась різко високо, так, як, здається, вже потім ні разу не піднімалась. Червень […] 1 і 2 декади був, можливо, апогеєм українського руху, в кожнім разі його тріумфальним місяцем. Була се заслуга провідного українського осередка чи тільки чистим його щастям, се тяжко рішити. Але воно в кожнім разі незмірно підняло престиж і авторитет, і віру в його політичні здібності. «Прибудь щастя — розум буде», як то кажуть. В кожнім разі, незаслужено стали йому відмовляти в політичному розумі, коли щастя минуло»[378].
Мінорне закінчення наведеного уривка, очевидно, не стільки докір пізнішим аналітикам, скільки неприховане висловлення жалю з приводу того, що подальший розвиток подій мав підстави й для іншого, сприятливішого перебігу, й для значно ефективнішого результату, врешті-решт більш втішного фіналу, ніж це сталося насправді.
Демонстративний непослух українців, що виявився у скликанні забороненого властями військового з’їзду, а ще більше ухвалення й обнародування універсалу з декларуванням автономної України викликали величезний сплеск невдоволення в Петрограді. Причому обурення висловлювали не лише Тимчасовий уряд, правоцентристський спектр сил, а й ті загальноросійські партії, які на кожному кроці присягали на вірність демократизму і, навіть, соціалістичності — меншовики й есери.
372
(249) Грушевський М. Українська Центральна Рада і її Універсали: перший і другий. С. 13.