В обнародуваному 3 липня 1917 р. Другому Універсалі Центральна Рада повідомляла про результати київських переговорів, про те, що вони позитивно оцінені Тимчасовим урядом. У черговий раз заявивши про небажання відокремлювати Україну від Росії, автори документа заявляли: «Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками наших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людности нашого краю.
Поповнена Центральна Рада виділить наново зі свого складу окремий відповідальний перед нею орган — Генеральний Секретаріят, що буде представлено на затвердження временного правительства, яко носитель найвищої краєвої влади временного правительства на Україні.
У цім органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України і разом з тим, як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та впорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.
В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган временного правительства, Генеральний Секретаріят Центральної Ради, твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією»[439].
Дотримуючись принципової домовленості, даного на переговорах слова, український провід таким чином уявляв собі шлях досягнення головного стратегічного завдання руху: «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна рада в згоді з національними меншостями України підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України, для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.
Вважаючи, що утворення краєвого органу временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління Краєм до потреб місцевої людности в можливих до Учредительного Зібрання межах і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання»[440].
Звичайно, не обійшли увагою автори документа і найболючіше питання — про ставлення до процесу створення національних збройних формувань: «Що торкається комплектування українських військових частей, то для цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при генеральному Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенні військового міністра буде являтись з техничного боку можливим без порушення боєспособності армії»[441].
В заключних словах Універсалу дається пояснення, чому Центральна Рада виявляла таку обережність і поступливість. Вони були продиктовані необхідністю продовження революції в союзі з іншими народами Росії: «Оповіщаючи про це громадян України, ми твердо віримо, що Українська демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демократією всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили, щоб довести всю державу, зокрема Україну, до повного торжества революції»[442].
Загальні підходи до оцінки постанови Тимчасового уряду і Другого Універсалу Центральної Ради від моменту їхньої появи були доволі критичними. Відображаючи сумарні настрої, П. Христюк писав: «Годі було б підходити до цих двох актів з точки погляду юридичного аналізу їх. Вже одне те, що ні в Універсалі, ні тим більше в Постанові Правительства, не було зовсім (навіть приблизного і хоч в самих загальних рисах) опреділення тої території, на яку мала поширюватись власть Ради і Секретаріату, зводило їх правно-державну вартість до дуже низького ступеня. Так само не надавала правно-державної цінности цим актам і та обставина, що в них не було зроблено навіть спроби дати хоч би в стислих рямцях опреділення компетенції майбутнього Секретаріяту. Особливо це відноситься до Постанови Временного Правительства, де цій надзвичайно важній справі уділено було буквально всього тільки десять слів, що через Генеральний Секретаріят «будуть переводитись міри і заходи в життю краю і його управлінню». Як саме і які саме міри — про це ні слова»[443].
І, звичайно, це було зроблено зовсім не через те, що російські міністри та представники Центральної Ради не розумілися на державному праві чи недооцінювали важливості точного визначення в згаданих актах території, компетенції владних структур та інших складових автономного управління краєм. Це робилося й не тому, що кожна із сторін прагнула перехитрити іншу, залишити можливість оформити в невиразні формули своє бачення проблеми. «Цього не було ані з боку української демократії, ані з боку Церетелі чи Керенського. Все це сталось через те, що одна й друга сторони надавали великого значення самому фактові порозуміння, що обидві сторони безумовно вірили одна одній. Центральна Рада вірила, що коли московська демократія раз вже пішла назустріч українському народові, то вже не буде більше ставити непоборимих перешкод вільному творенню нового автономного життя на Україні, і що з тими, можливими в майбутньому новими непорозуміннями, можна буде якось справитись при обопільнім бажанню. Російська демократія, в особі Церетелі, також не сумнівалась, що коли дати змогу Центральній Раді працювати над організацією краю, рахуючись не стільки з буквою угоди, скільки з вимогами революційного моменту, то Центральна Рада ніколи не поведе якоїсь акції, справленої на шкоду московській демократії і новій революційній Росії. Оця віра одної сторони до другої, віра в демократію, в кращі її ідеали, і була причиною «юридичної неграмотносте», скажемо так, обох документів. Мудрі вчені юристи московської буржуазії потім добре скористали з цього, на шкоду українському народові. Вони роз'яснили і московській і українській демократії, котра думала, що під словом «Україна» треба розуміти дійсно Україну, тобто всю територію, населену українським народом, що під Україною, на яку повинна поширитись вдасть Ради, можна розуміти і половину, і третину дійсної України і навіть один повіт. Що під «мірами і заходами» можна також розуміти не однакові річи. І ще багацько повчаючих річей роз'яснили ці вчені люде «невченій демократії».
Та, повторяємо, в той момент було не до того. В той момент не думали за те, що написані демократією документи буде роз'ясняти російська буржуазія. І на засіданню Центральної Ради було зустрінуто II Універсал і Деклярацію Временного Правительства, хоч і не з бурхливою, а все ж з радістю, з радісним почуттям переконаносте, що, нарешті, Україна дістає-таки фактичну автономію; що, нарешті, ця відроджена до державного життя робітничо-селянська країна здобула признання свого відродження з боку і московської демократії і Временного Правительства і тепер може вільніше і лекше, без непотрібних сварок і тертя, піти наміченим шляхом далі»[444].
Значно оптимістичніше оцінював Другий Універсал М. Грушевський. «Так з'явився сей великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України, — стверджував він. — Українську Центральну Раду, поповнену представниками національних меньшостей, Рос. Центр. Уряд признав верховним представницьким органом Української землі, і виконавчому органові її Генеральному Секретаріатові передає верховну краєву власть на всю українську землю. Се вже фактична автономія України, котрій тільки правну форму має дати автономний статут, що з участю представників національних меньшостей вироблятиме У. Центральна Рада»[445].
Дещо інакше підходив до факту досягнутої між Центральною Радою і Тимчасовим урядом угоди, а також сутності відповідних документів Д. Дорошенко. Він указує, що для петроградського керівництва угода «була актом, вимушеним тяжкими обставинами, актом, на який воно пішло з тяжким серцем. «Постанова» була зложена в поспіху, без довших міркувань і з юридичного погляду була зложена дуже неясно»[446].
445
(322) Грушевський М. Українська Центральна Рада та її Універсали: Перший і Другий. К., 1917. С. 16.