У листі до К. Романова видатний вчений-історик писав: "Практичним політиком я ніколи не був і зовсім марно мої противники стараються звести мою діяльність до політичних мотивів. Часом виступав я у ролі публіциста, висловлюючись з питань поточного життя, однак в цих виступах, як і взагалі в моїй діяльності, не було нічого ні законозлочинного, ні ворожого Росії… Я ніколи не виступав проти Росії і не брав участі в будь-яких виступах проти неї… Керівником українського сепаратизму я не міг бути уже з тієї простої причини, що такої партії серед російських українців не було ніколи. Російське українство, до якого я примикав, найвизначнішим чином відмежовувалося від будь-якого іредентизму, вірило, що українське питання буде розв'язано на українському грунті і покладало свої надії на загальний розвиток в Росії конституційного ладу, національного самовизначення і місцевого самоврядування"[25].
Водночас М. Грушевський категорично відмежовувався від "новоявленого австрофільства" і обіцяв займатися лише історичними дослідженнями.
Дехто українському вченому не зовсім вірив, а дехто готовий був використати його слова в політичних цілях, повернути собі на користь. Так, академік С. Платонов радив Президенту Академії Наук заступитися за М. Грушевського як "за людину, яка сповідує свою невинність" і заступитися "тому саме, що він зважився так відверто й рішуче заперечувати свою ворожість до нашої державності. Його лист свого роду документ, якщо він в ньому говорить про себе неправду, він назавжди загинув у очах друзів і ворогів…"[26].
Водночас, у послабленнях для М. Грушевського керівництво Російської Академії Наук вбачало не лише вияви гуманізму й просто справедливості, а й політичні кроки, які здатні вплинути на український рух, настрої його лідерів. Академік О. Шахматов переконував К. К. Романова: "Малоросійська інтелігенція ще не остаточно відсахнулася від Росії тільки тому, що каральні заходи проти українства вона приписує купці політиканів і поганій поінформованості уряду; будь-яке полегшення, що виходить від російського уряду, будь-яке співчуття з боку російського суспільства ця інтелігенція сприйме з глибокою вдячністю; а ця вдячність в багато разів дійсніша, ніж будь-які репресії, для скріплення братських наших уз"[27].
Вочевидь, не можна не відзначити, що до лідерів українства у вищих ешелонах великодержавного центру ставилися уважно, вибудовували лінію поведінки щодо них передбачливо, перспективно. Тому, коли М. Грушевський почав "капризувати", доводячи, що в університетській Казані йому і його родині не підходить клімат, шкодячи їх здоров'ю, влітку 1916 р. українському історику дозволили переїхати до Москви. Можна передбачити, що тут було більше турботи не про можливості для наукової роботи вченого, а політичного розрахунку. Не слід забувати, що М. Грушевський задовго до війни був посвячений у масони (дехто називає точну дату вступу у "братство" 1903 р., Париж[28]), а останні виявляли неабияку активність у концентрації й підготовці сил для змін у Росії, які б не виходили з-під їх контролю. Схоже, що М. Грушевського також завчасно готували до провідної ролі на тій ділянці політичного поля Росії, де він міг бути найефективніше використаний. У всякому разі „масонська біографія” М. Грушевського дає для такого висновку досить вагомі підстави[29].
Взагалі "вільні каменярі" працювали в даному напрямку з великим розмахом і чималими здобутками. Масонське братство "Великий Схід Франції") на пропозицію того ж таки М. Грушевського, змінило початкову назву на "іменам Великого Сходу народів Росії" („Великий Схід народів Росії”). На думку ще одного лідера Товариства українських поступовців С. Єфремова це мало підкреслити національну толерантність та федералістські орієнтири масонства[30]. На час світової війни багато діячів ТУП мали достатньо солідний масонський стаж. Окрім М. Грушевського і С. Єфремова, це Є. Чикаленко, Ф. Штейн гель, Ф. Матушевський, тодішній кадет і майбутній член УПСФ А. Вязлов, кадет М. Василенко. Серед інших в масони були посвячені В. Прокопович і А. Ніковський у Києві, І. Труба та Ю. Павловський — у Катеринославі, К. Товкач, П. Чижевський та Г. Ротмістров — у Полтаві, І. Шраг — у Чернігові. До масонства належали й такі відомі діячі ТУП як О. Саліковський, В. Дурдунівський, Д. Дорошенко і М. Біляшівський1.
З близько 80 масонських лож Росії десь приблизно 30 розгорнули діяльність в Україні, вкривши регіон сильною, розгалуженою, добре організованою громадсько-політичною організацією. Серед помітних особистостей привертають увагу імена генерал-губернатора Лоріс-Меліхова, відомих юристів Д. Григоровича — Борського і С. Чебакова, членів Державної думи С. Іванова та В. Лозинського, популярного журналіста М. Радченка…
У сферу масонського впливу потрапляли всі скільки-небудь помітні політичні сили українства. Наочний приклад тут — С. Петлюра. В роки Першої російської революції він був членом УСДРП, тяжів до В. Винниченка, тобто до лівого крила партії. Однак, в період реакції С. Петлюра відійшов від українських соціал-демократів, сповідував ліберальні погляди, переїхав на проживання спочатку до Петербурга, а потім до Москви, разом з О. Саліковським з 1912 р. редагував журнал "Украинская жизнь", видання якого, як свідчать мемуаристи й вважають чимало дослідників, здійснювалося за сприяння царського уряду (хоча дехто це заперечує, вважаючи що кошти надходили від українських "Громад" та меценатів). Автори новітніх публікацій вважають, що масонська ініціація С. Петлюри орієнтовно сталася в Петербурзі в 1909–1910 рр. (хоча називається й 1906 р.), а "майстром" (третій градус масонства) він став 1911 р. в Москві[31]. Саме це ввело його в коло тих осіб, які набирали ваги в інтелектуальному житті обох російських столиць — Петербурга і Москви: Ф. Щербини, О. Шахматова, М. Ковалевського, М. Славінського, Бодуена де Куртене, М. Бердяєва, С. Мельгунова, Ф. Кокошкіна, А. Шингарьова. Сприяв уведенню С. Петлюри в кампанію відомих вчених, адвокатів, публіцистів — "володарів дум" академік, ліберал, українофіл, масон Ф. Корш.
Не дивно, що "Украинская жизнь" вела лінію на єднання українців ліберального, автономістського спрямування з "широкою російською демократією", яка здебільшого виступала за збереження "єдиної Росії". Часопис "згладжував кути" — з одного боку критикував непримиренних українських радикалів, з іншого — небажання російських лібералів робити кроки назустріч поміркованим українським домаганням.
З початком війни "Украинская жизнь" оперативно вмістила на своїх сторінках декларацію на підтримку українцями російського уряду в боротьбі проти Німеччини й Австро-Угорщини. С. Петлюра закликав захистити спільний дім, доводив, що українцям чужа "австрійська інтрига". В статті "Війна і українці" С. Петлюра запевнив російське суспільство у повній лояльності, кликав до примирення й братерської підтримки російського народу.
Побутує точка зору, що, висловлюючись за підтримку Росії у війні, С. Петлюра вважав, що в такий спосіб можна буде відновити довіру до українців з боку правлячих кіл Російської імперії, досягти порозуміння, а то й союзницьких стосунків між українським народом і російською демократією, покласти початок виходу на новий, у перспективі — рівноправний рівень взаємовідносин між українцями й росіянами. Формування такої політичної платформи безпосередньо пов'язується з масонськими впливами, орієнтацію на Англію і Францію як принципових союзників у майбутньому[32].
В 1915 р. С. Петлюра був мобілізований на військову службу, потрапив санітаром на Західний фронт. Допомогли масонські "брати" — підшукали престижну й прибуткову посаду спочатку уповноваженого об'єднаного комітету земського й міського союзів (Земгора) по 3-ій армії, а невдовзі — помічника головного інтенданта фронтового постачання продовольства від "Земгора" на Західному фронті. С. Петлюра одяг напіввійськовий френч, за який фронтовики зневажливо називали службовців "земгусарами". Останні ж стали міцною опорою "Прогресивного блоку", масонських, ліберальних, кадетських кіл, які прагнули перехопити у царизму кермо влади.
25
(25) «Я никогда не выступал против России». М. С. Грушевский и русские ученые. 1914–1916 гг. // Исторический архив. — 1997. - № 4. — С. 183–184.
28
(28) Крижанівська О. О. Таємні організації в Україні (масонський рух у XVIII — на початку ХХ ст.): Навч. посібник. — К., 1998. — С. 76; Савченко В. А. Симон Петлюра. — Харків, 2002. — С. 61.
30
(30) Див.: Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття — 1939 рік). — К., 2002. — С. 61.
31
(31) Див.: Савченко В. А. Назв. праця. — С. 46, 61; Стрілець В. В. Назв. праця. — С. 61.