Остання обставина, очевидно, є визначальною для тих авторів, які вважають, що М. Міхновського було покарано ще до липневої розв'язки, тобто десь у червні[609].
В такому разі всі вищенаведені натяки, очевидно, переслідують не стільки мету вказати на певних винуватців, скільки спробувати зняти тінь підозри з Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету. Так зароджувалась одна з прикрих традицій — покладати відповідальність за прорахунки і провали на минуле, засуджувати це минуле і його діячів.
Історія ж з полуботківцями скінчилась якось буденно, тихо.
12 липня о 9 годині ранку у Володимирському соборі було відправлено панахиду по "козаках українського полку ім. гетьмана Павла Полуботка Миколі Забіяці й інших, яких вбили юнкери 6 й 7 липня…" О 12 годині дня на Братському кладовищі було відправлено панахиду на могилі покійних[610].
Основна ж маса полуботківців невдовзі була переправлена на фронт. 14 липня виїхала полкова канцелярія і старшини, начальник полку. Останній ешелон залишив Київ 29 липня[611].
Хоч Центральна Рада домоглася того, щоб полк відправився як єдине ціле, вручила солдатам свої прапори, виділила представників, щоб супроводжувати ешелони до фронту, настрій у полуботківців був невеселий. М.Майоров зауважував: "Залишаючи Київ, вони (полуботківці — В.С.) посилали прокляття Центральній Раді, називали її буржуазною і обіцяючи допомогти більшовикам у боротьбі з Тимчасовим урядом, якщо це знадобиться, заявляючи, що вони будуть готові при першому випадку виступити на допомогу нашій партії. І дійсно був випадок, коли в боротьбі з нами Центральна Рада хотіла використати їх проти нас, але вони нагадали Центральній Раді про ті послуги, які їм більшовики надали"[612]. Якщо тут і було перебільшення, все ж не можна не відчувати по тону інших матеріалів гнітючого враження, яке справила на сучасників дана подія. Воно мало змінилося й після ряду позитивних відгуків про їхню поведінку на фронті[613]. Заарештовані полуботківці були посаджені "до найгіршої в'язниці — б.16 Косого Капоніру Печерської фортеці, військові патрулі всяко знущалися над обеззброєними[614]. Ув'язнені передавали на волю листи, просили допомоги[615].
Слідство посувалося повільно. Здавалося, всі політичні сили, офіційні власті зацікавлені в тому, щоб "спустити його на гальмах". Ув'язнених звільнили без будь-якої мотивації лише в ході жовтневих подій.
Гадається, наведені факти, документальні свідчення багато де в чому говорять самі за себе. У повній відповідності з їх суттю і духом хоч і складно, та все ж можна в цілому об'єктивно відтворити одну із найзаплутаніших подій 1917 р. в Києві та й в Україні в цілому.
Виступ полуботківців уособив усю багатогранність суперечливість революційного процесу, поєднання в ньому елементів стихійності й усвідомленості, цілеспрямованої дії, тобто високого благородного пориву й егоїстичного інтересу, віддзеркалив усю велич і трагізм переламної епохи. Проблеми, що виникали в процесі створення полку ім. П.Полуботка, в тій чи іншій мірі виявляли себе під час формування практично всіх інших українських військових одиниць (і великих і малих) доби Тимчасового Уряду.
Багато в чому схожою була і поведінка різних політичних сил, які так чи інакше стикалися з військовим чинником як таким. Тому все, що було пов'язано з полуботківцями, багато в чому проявляє загальні тенденції, дозволяє зрозуміти спільні закономірності щодо формування національних військових частин, коли джерельна база виявляється ще обмеженішою, число фактів, подробиць — незрівнянно меншим, хоча кінцеві результати — відомими, майже завжди однаковими.
Принагідно можна зауважити, що немає скільки-небудь переконливих підстав для висновку, до якого прийшов В. Капелюшний: трактувати виступ полуботківців не лише в контексті тих суперечностей, які наповнювали процес українізації армії, військового будівництва, а “значно ширше”, як “невдалу спробу українства вже влітку 1917 р. проголосити самостійність України”[616]. На жаль, автор не навів жодного нового документа, з якого випливав би такий радикальний висновок, навіть не зробив спроби бодай якось по-новому трактувати вже відомі джерела, віднайти у них аргументи на користь своєї позиції.
З цього погляду значно виваженішим (у чомусь — обережнішим) постає підхід, викладений у новітньому виданні документів про український визвольний рух у 1917 р.[617] Принаймні він не дисонує з усіма виявленими фактами.
V. ТРИВОЖНІ РЕВОЛЮЦІЙНІ БУДНІ Й РОЗВІЮВАННЯ ІЛЮЗІЙ
Липневі події в Києві, в Україні яскраво висвітлили складність, суперечливість розвитку революційних, визвольних процесів. Стало абсолютно очевидним, що розраховувати на швидкий успіх, на інтенсивне просування державотворчої справи не доводиться. До цього не в повній мірі виявилися підготовленими сили національно-визвольного руху. А головне — Тимчасовий уряд, шовіністичні російські кола, черговий раз в яких на перші ролі дедалі виходили праві елементи, продемонстрували неприкрите прагнення якнайрішучіше противитись глибинним демократичним зрушенням, національним домаганням українства.
Зокрема, офіційний Петроград по-великодержавницьки сприймав коливання Центральної Ради, загалом небезпідставно розраховуючи, що без належної збройної опори заявлена українська автономія не становить серйозної загрози, не зможе протистояти грубому силовому тискові, а лідери українства зрештою змушені будуть погодитися з тим, що їм буде продиктовано зверху.
Підтверджень цьому чекати довго не довелось. Уже наприкінці липня розігралися трагічні події з Першим Українським козачим полком ім. Б. Хмельницького. Після свого сформування полк не відправився на фронт, як це планувалося спочатку. Не останню роль тут відігравало те, що Центральна Рада, не маючи більше іншої військової сиди, не поспішала віддаляти його від себе. Полк став "більмом на оці" військовому начальству[618], і навколо нього та й у Києві взагалі почали нагнітатися пристрасті. Так, командуючий Київської військової округи полковник К. Оберучев на противагу проханням Ради надіслати до Києва кубанських козаків-чорноморців (можна буде розраховувати на прихильність останніх до українців) став стягати сюди донців і кірасирів[619]. Навіть військовий міністр О. Керенський під час переговорів у Києві вимагав відправки богданівців на фронт, підбурюючи Центральну Раду до рішучих дій натяками на те, що українські козаки вже нікого не послухають.
Коли ж була досягнута угода з Тимчасовим урядом, Українська Рада зважилася відправити богданівців на фронт. Призначили урочистості, посвятили прапори, відслужили молебень і надвечір 26 липня перший ешелон українських солдатів (ним командував Ю. Капкан, оскільки Д. Путника-Гребенюка за наказом полковника К. Оберучева, тодішнього комісара Тимчасового уряду при Штабі Київської військової округи, ще в квітні заарештували і відправили на фронт) відійшов від станції Київ-ІІ. На радощах богданівці здійснили рушничний салют, з яким злилися постріли з Батиєвої гори… у бік ешелону. Коли поїзд проїжджав повз станцію Київ-1, по ньому почала стріляти міліція, що охороняла залізницю, й патрулі полку кірасирів. Щоправда, обійшлося без жертв. Та коли за годину проїздив другий ешелон, він був обстріляний з обох боків кірасирами і донцями, заздалегідь розставленими обабіч колії. Після зупинки потягу богданівців атакували солдати-великороси з вигуками «Ми вам покажемо автономію, хохлацькі морди!»
Внаслідок сутички загинуло 16 і поранено З0 українських вояків, роззброєно старшин, тоді як із супротивного боку ніхто не постраждав. Зброю й майно солдатів було пограбовано.
Мала Рада, обговоривши інцидент на екстреному засіданні, звернулася до військового міністра з вимогою негайно припинити подальшу відправку богданівців, вивести з Києва кірасирів і донських козаків, звільнити з посади командувача Київською військовою округою полковника К. Оберучева. Військове міністерство не задовільнило жодної з цих вимог. А слідство, яке очолював генерал фон Ремер, не без втручання того ж таки К. Оберучева невдовзі констатувало, що «справа по ст. 110 припиняється через те, що винних не знайдено»[620]. Вина була покладена, перш за все, на самих богданівців, які, буцімто, при від'їзді сильно перепилися і безладно стріляли в повітря, чому не зашкодили старшини полку[621].
613
(490) Вісник Українського військового генерального комітету, 1917. — 15 вересня. № 14–15.
617
(494) Див.: Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали. —К., 2003. — С. 532–539, 960.