Хоч ухвалене Центральною Радою рішення не мало скільки-небудь серйозних наслідків для процесу державотворення, воно негативно позначилось на моральному стані українства, призвело до гальмування темпів, звуження масштабів революційного піднесення.
Останню тезу певною мірою підтримав і своєрідно розвинув П. Христюк. У пошуках пояснень суперечливого характеру розвитку Української революції він висловив припущення: «…Для рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним Правительством, що було під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси». Головну причину такого становища історик вбачав у тому, що «Центральна Рада і Генеральний Секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом та солдатами II Універсалу Центр. Ради та Декларації Временного Правительства — ідеї примирення з Правительством і необхідности вбгати революційний український рух в звужені національні і соціяльні рямці. Отже не можна було так різко і раптово міняти свою попередню позицію. Не можна було сьогодні кликати народ до самостійного творення автономного життя без уваги на Временне Правительство, завтра — до якоїсь міри одмовлятись від цього самого самочинного творення і кликати до згоди і співробітництва з Правительством, а після завтра — кликати знову до самочинного творення автономії, що з необхідністю виллялось би в форму боротьби не тільки з буржуазією, а й з тим самим Правительством. Даремно, прогаявши більше місяця дорогого часу, викликавши навіть деяке прохолодження чуття щирої і палкої прихильности народніх мас до Ради, було б великим риском, не виждавши часу, йти на нову рішучу акцію»[652].
Зовсім не применшуючи ролі об'єктивних чинників у розвитку тогочасних процесів, слід усе ж наголосити, що доля Української революції дедалі більшою мірою залежала від суб'єктивного чинника, від дій і навіть від настроїв її ключових фігур. Є прямий сенс звернути увагу на те, що саме в момент обговорення інструкції зробив спробу відійти від справ безумовний лідер революції, Голова Центральної Ради М. Грушевський. Сам він пізніше пояснював свою тодішню поведінку так: «Я був страшно стомлений і збентежений…переживаннями і, передчуваючи в дальшім не менш тяжкий і невеселий шлях, боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу, тому хотів звільнитися з роботи в Центр[альній] раді. Літературно-наукова робота, котру я старався регулярно вести, — працюючи ранками, до певної міри утримувала мене в психічній рівновазі, але, видимо, її не вистачало. Я не відірвався ні на єдиний день від сеї томлячої нервово-напруженої тривожної діяльності… При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і т. ін. Око контррозвідки ми чули на собі безнастанно. Відійти від сього цього на якийсь час, виїхати, змінити режим і роботу — се було необхідністю»[653].
М. Грушевський вдався до цього кроку, зробивши звіт про діяльність Української Ради за попередній місяць, у день відкриття Шостої сесії Ради 6 серпня 1917 р. Наведену вище мотивацію він доповнив міркуванням мати в такий відповідальний момент на чолі руху людину зі свіжими силами і сильними нервами. Однак промовці, що відразу почали один за одним брати слово, умовляли М. Грушевського не покидати своєї відповідальної посади у вирішальний момент і врешті-решт навіть було ухвалено відповідну резолюцію, після чого професор відступив.
Серпневі дні загрожували й іншими втратами для Української революції, всієї справи українства.
Річ у тім, що В. Винниченко, в якого, як голову делегації до Петрограда, в ході обговорення інструкції полетіли критичні стріли, оголосив, що складе з себе повноваження Голови Генерального Секретаріату незалежно від результатів розгляду питання в Центральній Раді. 9 серпня, після прийняття Центральною Радою інструкції Тимчасового уряду, В. Винниченко заявив, що виконавчий орган у повному складі подає у відставку, продовжуючи виконувати функції до сформування Малою Радою нового Секретаріату[654]. Виникла урядова криза.
Головну причину кризи в Генеральному Секретаріаті Д. Дорошенко вбачав у партійних амбіціях українських есерів. їхню критику на адресу В. Винниченка і соціал-демократичної більшості в Секретаріаті він вважав безпідставною, частково надуманою. «Та підклад неприхильности укр. ес-ерів до Винниченка полягав у тім, — пише історик, — що ес-ери, бідні на випробовані політичні сили, хоч самі були й численні в Ц. Раді, давно вже дивилися дуже нерадо на те, що головну ролю в політиці грають ес-деки, і серед них на першім місці Винниченко. Вони мирилися з ним доти, доки він був необхідний, але тепер, коли він своє діло вже зробив, вони хотіли його позбутись. Та Винниченко й сам не чіплявся за владу і готовий був її покинути»[655].
Від позицій українських соціал-демократів і українських есерів дещо різнилася позиція соціалістів-федералістів. Один із їхніх лідерів — Д. Дорошенко — пояснював свої розходження з М. Грушевським і В. Винниченком власним розумінням підходу до можливостей використання ситуації, що склалася в 1917 р. стосовно запровадження автономії, головне — щодо її масштабів і темпів здійснення. Д. Дорошенко вважав за можливе хапатись за будь-яку, навіть найменшу можливість, навіть за куцу автономію й запроваджувати її якнайшвидше. Це сприятливо вплинуло б на формування національної свідомості в широких колах українського населення, яке, відчувши її реальні переваги, вже не відступилося б від досягнутого. А програму й тактику варто було базувати не на тимчасовій слабкості центрального уряду, не на боротьбі за рамки формальних взаємин з Петроградом, а на внутрішньому будівництві, на «націоналізації цілого суспільного життя на Україні. А до цього будівництва треба було притягти, на мою думку, якнайширші круги українського населення, в тім числі й землевласницькі, кріпко зв'язані з краєм, з його інтересами. Будувати нову Україну за допомогою лише тих, в значній мірі здеклясованих кругів, що наповняли своїми представниками ряди членів Ц. Ради, і на космополітичній «революційній демократії», що засідала там же, яко «меншости», я вважав ледве чи здійснимим… Що ж до обкроєння території автономної України, то я гадав, що нашим ділом було би наладнати життя у їй так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служила б аттракційною силою, яка дуже скоро притягла би решту українських територій і приєднала би їх до основного пня»[656].
Саме в контексті можливих альтернатив подальшого розвитку Української революції, суспільно-політичних процесів і полягало значення особистісного зрізу розв'язання урядової кризи в Україні. Автори ж численних праць чомусь прагнуть приглушити значення цього чинника. Можливо, через модне відкидання свого часу теорії «героя і юрби», можливо, через те, що криза в Генеральному Секретаріаті, зрештою, виявилася «бурею у склянці води», практично все і всіх залишивши на своїх попередніх місцях. Однак із вищевикладеного ясно видно, наскільки лінія, обстоювана В. Винниченком, відрізнялася від позиції Д. Дорошенка.
Проти В. Винниченка — найпопулярнішого тоді українського лідера — Тимчасовий уряд розпочав масовані ідеологічно-політичні атаки. Особливе роздратування Петрограда викликало інтерв'ю В. Винниченка кореспондентові французької газети «L`intrenciegeant», в якому йшлося про зміцнення в Центральній Раді германофільських настроїв на противагу шовіністичному тискові з Петрограда. І хоча В. Винниченко спростовував неправильні тлумачення кореспондентом його міркувань щодо наростання сепаратистських (самостійницьких) настроїв, хтось був явно заінтересований у поширенні чуток про можливе вислання В. Винниченка за межі Росії (що таки могло статися за умов воєнного часу).
Однак загальним знаменником реакції на інсинуації Петрограда стало їх рішуче відхилення Центральною Радою та висловлення нею довіри В. Винниченкові. Останній врешті-решт і сам погоджувався на те, щоб очолити оновлений Генеральний Секретаріат. За цих умов офіційний Петроград відкинув будь-яку дипломатичну гру і відверто заявив (М. Грушевський точно не пригадує, називає ймовірно А. Зарубіна), «що супроти отих неприємних поголосок про Винниченка Тимч[асовий] уряд не вважає його відповідним кандидатом, а краще б бажав бачити на чолі його Дорошенка, що так, мовляв, гарно показав себе на уряді головного комісара Галичини й Буковини. Наверх мотивувалось се так, що, мовляв, Винниченко, як яскравий соціаліст, не підходить під напрям теперішнього кабінету — коаліційного, а не чисто соціалістичного. Коли се переказано було Винниченкові, він заявив на засіданні 13 серпня, що він відмовляється від формування кабінету і складає свій уряд. Мала Рада рішила вийти з сього неприємного становища, доручивши формування кабінету самим фракціям»[657].